Алекс Міхаелідес - Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес

— Це Ґебріел, — зауважив Жан-Фелікс. — Абсолютна схожість.

Це був Ґебріел, але зображений Ісусом, розіп’ятим, висячим на хресті; кров сочилася з його ран, а на голові був терновий вінець. Його погляд не був опущений — очі дивилися просто з картини незворушно, роздираючи душу, безсоромно докоряючи. Здавалося, ці очі спалюють мене зсередини. Я уважніше придивився до картини — до тіла Ґебріела був прив’язаний недоладний предмет. Рушниця.

— З цієї зброї його було вбито?

Жан-Фелікс кивнув.

— Так. Гадаю, вона належала йому.

— І картина була намальована до вбивства?

— За місяць чи більше. Це показує вам, що було в Алісії на думці, чи не так? — Жан-Фелікс підійшов до третьої картини. Полотно було більше за інші. — Це одна з найгеніальніших. Відійдіть подалі, щоб краще роздивитися.

Я послухався і відступив на кілька кроків. Потім озирнувся і подивився на картину. Глянувши на неї, я мимоволі засміявся.

На картині була зображена тітка Алісії, Лідія Роуз. І стало очевидно, чому це полотно так її засмутило. Оголена Лідія розвалилася на крихітному ліжку. Воно прогиналося під її вагою. Жінка була неймовірно, жахливо товстою — її плоть текла з ліжка на підлогу і поширювалася кімнатою, спадаючи складками, наче хвилі сірого крему.

— Господи, — промовив я. — Це жорстоко.

— Як на мене, це досить мило. — Жан-Фелікс з цікавістю подивився на мене. — Ви знаєте Лідію?

— Так, я їздив до неї.

— Зрозуміло, — сказав він, посміхаючись. — Ви підготувалися. Я ніколи не бачив Лідію. Алісія ненавиділа її, ви ж знаєте?

— Так, — відповів я, пильно вдивляючись у полотно. — Так, я бачу це.

Жан-Фелікс почав обережно загортати картини.

— А «Алкеста»? — згадав я. — Можна мені її побачити?

— Звичайно. Йдіть за мною.

Жан-Фелікс провів мене вузьким коридором у кінець галереї. Там, єдина на стіні, висіла «Алкеста». Вона була такою ж гарною і таємничою, якою я її пам’ятав. Оголена Алісія у студії перед чистим полотном малює криваво-червоним пензлем. Я спробував вивчити вираз обличчя Алісії, але мені знову не вдалося його розшифрувати.

— Її неможливо прочитати.

— У цьому й суть — це відмова від коментарів. Ця картина про мовчання.

— Не впевнений, чи розумію, про що ви.

— Що ж, в основі будь-якого мистецтва лежить таємниця. Мовчання Алісії — це її секрет, її таїнство, у релігійному сенсі. Саме тому вона назвала картину «Алкеста». Ви чита­ли цю трагедію? Еврипіда? — Жан-Фелікс зацікавлено глянув на мене. — Прочитайте. Тоді ви зрозумієте.

Я кивнув, а тоді помітив у картині те, чого раніше не бачив. Я нахилився, щоб роздивитися уважніше. На задньому плані на столі стояла ваза з фруктами — яблуками і грушами. І на червоних яблуках було кілька маленьких білих цяток — білі слизькі цятки повзали навколо фруктів і заповзали всередину. Я вказав на них.

— А це…

— Личинки? — Жан-Фелікс кивнув. — Так.

— Приголомшливо. Цікаво, що це означає.

— Це дивовижно. Шедевр. Справді. — Жан-Фелікс зітхнув і подивився на мене. Він заговорив упівголоса, немов Алісія могла нас почути. — Шкода, що ви не знали її тоді. Вона найцікавіша особистість з усіх, кого я бачив. Більшість людей не живі, знаєте, насправді ні — вони проживають своє життя, наче лунатики. А от Алісія була надзвичайно живою… Важко будо звести з неї погляд. — Жан-Фелікс знову подивився на картину і на оголене тіло Алісії. — ­Така гарна.

Я також поглянув на тіло Алісії. Але там, де Жан-Фелікс бачив вроду, я бачив лише біль; я бачив шрами і рани, які вона завдала сама собі.

— Вона колись розповідала вам про спробу самогубства?

Я кинув наживку, і Жан-Фелікс проковтнув її.

— О, то ви про це знаєте? Так, звичайно.

— Після смерті її батька?

— У неї здали нерви, — кивнув він. — Правда в тому, що Алісія була у величезній задниці. Не як митець, а як людина, вона була надзвичайно вразлива. Коли її батько повісився, це було для неї занадто. Вона не могла з цим змиритися.

— Мабуть, вона його дуже любила.

Жан-Фелікс придушено засміявся. Він подивися на мене, нібито я божевільний.

— Про що ви говорите?