Алекс Міхаелідес - Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес

— Прошу?

— Алісія не любила його. Вона ненавиділа свого батька. Вона зневажала його.

Я був шокований цими словами.

— Алісія вам казала про це?

— Звичайно. Вона ненавиділа його ще з дитинства, відколи її мама померла.

— Але… тоді чому вона намагалася скоїти самогубство після його смерті? Якщо це була не туга, то що?

Жан-Фелікс знизав плечима.

— Можливо, почуття провини? Хтозна.

Я подумав, що він про щось замовчує. Щось не складалося. Щось було не так.

Задзвонив його телефон.

— Вибачте, я на хвилинку, — перепросив Жан-Фелікс. Він відвернувся від мене, щоб відповісти на дзвінок. На іншому кінці почувся жіночій голос. Вони трохи поговорили й домовилися про зустріч. — Я тобі передзвоню, люба, — сказав він і поклав слухавку.

Жан-Фелікс розвернувся до мене.

— Вибачте.

— Усе гаразд. Ваша дівчина?

Він посміхнувся.

— Просто подруга… У мене багато друзів.

«Хто б сумнівався», — подумав я. Я відчув невелику хвилю неприязні, та не знав чому. Коли він проводжав мене до виходу, я поставив йому останнє запитання:

— Ще одне. Алісія колись згадувала про лікаря?

— Лікаря?

— Очевидно, що її оглядав лікар тоді, коли вона спробувала накласти на себе руки. Я намагаюся знайти його.

— Гмм, — насупився Жан-Фелікс. — Можливо… був один…

— Ви можете пригадати його ім’я?

Він на мить задумався і похитав головою.

— Вибачте. Ні, чесно, не можу.

— Що ж, якщо згадаєте — повідомите мене?

— Звісно. Але я сумніваюся. — Він подивився на мене і завагався. — Хочете пораду?

— З радістю послухаю.

— Якщо ви справді бажаєте, щоб Алісія заговорила… дайте їй фарби і пензлі. Дозвольте їй малювати. Це єдиний спосіб, у який вона говоритиме з вами. Через мистецтво.

— Цікава думка… Ви дуже допомогли. Дякую, містере Мартін.

— Звіть мене Жан-Фелікс. І коли побачите Алісію, скажіть, що я її люблю.

Він усміхнувся, і я знову відчув легку відразу: щось було в Жані-Феліксі, що мене відштовхувало. Я міг би сказати, що вони справді були дуже близькими з Алісією; вони були знайомі дуже довго, і вона вочевидь приваблювала його. Чи кохав він її? Я не був упевнений. Пригадалось обличчя Жана-Фелікса, коли він дивився на «Алкесту». Так, у його очах була любов, але до картини, не обов’язково до художниці. Жан-Фелікс мав пристрасть до мистецтва. Інакше він відвідав би Алісію у «Ґроу». Він підтримав би її — я точно знав це. Чоловік ніколи не покине таку жінку.

Не покине, якщо кохає її.

21

Дорогою до роботи я зайшов у «Вотерстон» 19 і купив примірник «Алкести». У передмові йшлося про те, що це найбільш рання трагедія Еврипіда, яка дійшла до нас, і її чи не найменше ставили на сцені.

Я почав читати її в метро. Не вельми захоплива книжка. Насправді це доволі дивна п’єса. Героя Адмета мойри 20 засудили до смертної кари. Та завдяки перемовинам Аполлона з ними Адмет міг викрутитися — міг врятуватися від смерті, якщо переконав би когось померти замість нього. Він умовляв своїх батька й матір померти замість нього, але вони прямим текстом відмовилися. Важко зрозуміти, чому Адмет так діяв. Така поведінка не зовсім героїчна, за будь-якими стандартами, і, напевно, давні греки вважали його йолопом. Алкеста була сильнішою — вона вийшла вперед і зголосилася померти за свого чоловіка. Можливо, вона не очікувала, що Адмет прийме її пропозицію, але він погодився, тож Алкеста помирає і вирушає до Аїда 21.

Однак це ще не все. Насправді тут щось типу хепі-енду, deus ex machina 22. Геракл визволяє Алкесту і переможно повертає її у світ живих. Вона знову оживає. Адмет зворушений до сліз возз’єднанням зі своєю дружиною. Почуття Алкести важче прочитати — вона мовчить. Не розмовляє.

Я читав, і мене морозом сипало. Я не міг повірити.

Я знову перечитав останню сторінку п’єси, повільно, уважно: