Алекс Міхаелідес - Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес

що я краще розфарбовую стіни, ніж малюю картини. Тому я здався приблизно тоді, коли роботи Алісії справді починали здобувати популярність. А коли я почав керувати цим місцем, мені здалося логічним виставити картини подруги. Це був дуже природний, органічний процес.

— Так, це справді так звучить. А як щодо Ґебріела?

— А що з ним?

Я відчув: Жан-Фелікс наїжачився, його захисна реакція засвідчила, що над цим варто попрацювати.

— Ну, мені цікаво, як він вписувався у цю динаміку. Напевно, ви достатньо добре його знали?

— Не зовсім.

— Ні?

— Ні. — Жан-Фелікс на якусь мить завагався. — Ґебріел не знаходив часу, щоб познайомитися зі мною ближче. Він був дуже… зациклений на собі.

— Звучить так, мовби він вам не подобався.

— Не дуже. Не думаю, що і я йому подобався. Насправді я знаю, що не подобався.

— Чому?

— Гадки не маю.

— Ви не думаєте, що він, можливо, ревнував? До ваших стосунків з Алісією?

Жан-Фелікс зробив ковток кави і кивнув.

— Так, так. Можливо.

— Може, він вбачав у вас загрозу?

— Це ви мені скажіть. Схоже, ви знаєте всі відповіді.

Я зрозумів натяк. Більше я не тиснув, а натомість спробував інший підхід.

— Здається, ви бачилися з Алісією за кілька днів до вбивства?

— Так. Я приходив до неї додому.

— Можете трохи розповісти про той візит?

— Що ж, у неї наближалася виставка, і вона трохи не встигала з картинами. Алісія була небезпідставно стурбованою.

— Ви не бачили якісь її нові роботи?

— Ні. Вона цілу вічність відкладала зустріч зі мною. Я подумав, що краще сам навідаюся до неї. Очікував, що вона буде в студії у кінці саду. Але її там не було.

— Ні?

— Ні, я знайшов її в будинку.

— Як ви туди зайшли?

Жан-Фелікс був здивований моїм питанням.

— Що?

Можу зауважити, що він швидко обдумував щось. А потім кивнув.

— О, я зрозумів, про що ви, — сказав він. — Що ж, з вулиці до майстерні є ворота. Зазвичай вони незачинені. А з саду я зайшов до кухні через задні двері. Які також не були замкнені. — Він посміхнувся. — Знаєте, ви більше скидаєтеся на детектива, ніж на психіатра.

— Я психотерапевт.

— Є різниця?

— Я просто намагаюся зрозуміти психічний стан Алісії. Як би ви описали її настрій?

Жан-Фелікс знизав плечима.

— Вона була нормальною. Трохи знервованою через картини.

— І це все?

— Не схоже було, що вона збирається за кілька днів застрелити свого чоловіка, якщо ви про це. — Він допив каву і зам’явся, коли йому в голові блиснула думка. — Бажаєте подивитися деякі її картини? — Не чекаючи на відповідь, Жан-Фелікс підвівся і пішов до дверей, запрошуючи мене йти слідом. — Ходімо.

 

20

 

Я попрямував за Жаном-Феліксом до сховища. Він підійшов до великої шафи, витягнув один стелаж і підняв три картини, загорнуті в покривала. Дістав їх і обережно розгорнув кожну. Потім відійшов та урочисто презентував мені першу картину.

— Вуаля.

Я подивився на неї. Картина була така ж фотореалістична, як і решта робіт Алісії. Це було майже фотографічне відтворення автомобільної аварії, у якій загинула її мати. У потрощеній машині зображено тіло жінки, яка лежала на кермі. Вона була закривавлена і вочевидь мертва. Її безсмертна душа виходила з тіла великим птахом із жовтим крилами, що злітав до неба.

— Хіба це не дивовижно? — промовив Жан-Фелікс, дивлячись на картину. — Усі ці жовті, червоні й зелені кольори — я можу в них заблукати. Вона такі життєрадісні.

Не таке слово я обрав би. Можливо, тривожні. Я не знав, як саме почувався.

Я