Алекс Міхаелідес - Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес

Я всміхнувся і кивнув. Вона підвелася і вийшла з кімнати. Я зачекав, доки не почув, як зачинилися двері ванної кімнати і долинув звук води. Тоді посунувся на те місце, де сиділа Кеті, й потягнувся до ноутбука. Відкриваючи його, мої пальці тремтіли. Я відкрив браузер і зайшов на її пошту.

Але вона вийшла зі свого акаунту.

Я роздратовано відкинув ноутбук. «Колись це має припинитися, — подумав я. — Так можна з глузду з’їхати. Чи я вже збожеволів?»

Я збирався лягти — відкидав ковдру, коли до спальні увійшла Кеті, чистячи зуби.

— Забула тобі сказати. Наступного тижня до Лондона повертається Ніколь.

— Ніколь?

— Пам’ятаєш її? Ми були в неї на прощальній вечірці.

— А, точно. Я думав, вона переїхала до Нью-Йорка.

— Переїхала. А тепер повертається. — Пауза. — Вона хоче зустрітися зі мною у четвер… У четвер ввечері після репетиції.

Не знаю, що викликало мою підозру. Те, як Кеті дивилася в моєму напрямку, але уникала прямого зорового контакту? Я відчував, що вона бреше. Однак нічого не відповів. Вона також нічого не сказала і зникла у дверях. Я чув, як у ванній кімнаті вона спльовує зубну пасту і полоще рота.

Можливо, в цьому нічого й не було. Можливо, це було абсолютно невинно, і Кеті справді збиралася зустрітися з Ніколь у четвер.

Можливо.

Був лише один спосіб дізнатися.

19

Цього разу біля галереї Алісії черги не було. Шість років тому я приходив сюди побачити «Алкесту». У вітрині тепер стояло фото іншого художника, і, попри його ймовірний талант, йому бракувало слави Алісії та, як результат, здатності заманювати натовп.

Зайшовши до галереї, я здригнувся: усередині було навіть холодніше, ніж на вулиці. Не лише температура була низькою, а й атмосфера навкруги холодила. Відчувався запах сталевих балок і голої бетонної підлоги. «Якось мертво, — подумав я. — Порожньо».

Директор галереї сидів за своїм столом. Коли я наблизився, він підвівся.

Жану-Феліксу Мартіну було трохи за сорок. Це був гарний чоловік з чорними очима і чорним волоссям, в обтислій футболці з червоним черепом на ній. Я сказав йому, хто я і чому прийшов. На мій подив, він абсолютно радісно погодився поговорити про Алісію. У нього був акцент, тому я спитав, чи він француз.

— Родом я з Парижа. Але в Англії ще з часів студентства — о, років двадцять щонайменше. Зараз я вважаю себе більше англійцем. — Він усміхнувся і жестом запросив мене до підсобки. — Ходімо, вип’ємо кави.

— Дякую.

Жан-Фелікс завів мене до кімнати, яка, по суті, була коміркою, заповненою картинами.

— Як там Алісія? — запитав він, користуючись складною на вигляд кавовою машиною. — Досі не заговорила?

— Ні, — похитав я головою.

Він кивнув і зітхнув.

— Так сумно. Ви не проти присісти? Що ви хочете дізнатися? Я зроблю все, що в моїх силах, щоб допомогти. — Жан-­Фелікс криво посміхнувся до мене, на обличчі читалася цікавість. — Хоча я не зовсім розумію, чому ви прийшли саме до мене.

— Ви з Алісією були близькі, так? Окрім ваших професійних стосунків…

— Хто вам таке сказав?

— Брат Ґебріела, Макс Беренсон. Він порадив мені поговорити з вами.

Жан-Фелікс закотив очі.

— О, то ви бачилися з Максом? Який зануда.

Він промовив це з такою зневагою, що я не стримався і засміявся.

— Ви знайомі з Максом Беренсоном?

— Достатньо добре. Більше, ніж мені хотілося б. — Жан-­Фелікс передав мені маленьку чашку кави. — Ми з Алісією були близькі. Дуже близькі. Ми познайомилися багато років тому — задовго до того, як вона зустріла Ґебріела.

— Я цього не знав.

— О, так. Ми разом навчались у школі мистецтв. А після випуску разом фарбували.

— Ви маєте на увазі, співпрацювали?

— Ну, не зовсім, — засміявся Жан-Фелікс. — Ми розфарбовували стіни. Як маляри.

Я всміхнувся.

— О, зрозуміло.

— Виявилося,