Алекс Міхаелідес - Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес

Коли я повернувся, Кеті вдома не було.

Я відкрив її ноутбук і спробував зайти у пошту, але марно. Вона вийшла зі своєї електронної скриньки.

Я мусив змиритися з думкою, що Кеті може ніколи більше не повторити своєї помилки. Чи продовжу я перевіряти її до посиніння, божеволіти, доводити себе до сказу? Я мав достатньо самоіронії, щоб зауважити збіг: я став ревнивим чоловіком тоді, коли дружина репетирувала роль Дездемони в «Отелло».

Того вечора, прочитавши листи, я мав одразу переслати їх на свою скриньку. Тоді в мене були б справжні фізичні докази. Це була моя помилка. Хай там як, я почав згадувати, що побачив спочатку. Чи можна вірити моїм спогадам? Зрештою, я був під кайфом — може, я неправильно зрозумів те, що прочитав? Я усвідомив, що вигадую химерні теорії, щоб довести невинуватість Кеті. Можливо, це була лише акторська вправа — вона вживалася в героїню, готуючись до «Отелло». Репетируючи «Всіх моїх синів» 18, вона шість тижнів працювала над американським акцентом. Можливо, щось подібне відбувалось і зараз. Попри те що підписано листи було іменем Кеті, не Дездемони.

Якби мені вдалось уявити все це, а потім забути, як забуваєш сни, я міг би прокинутися, і все б зникло. Натомість я був у пастці нескінченних страшних снів про недовіру, підозру, параною. Хоча зовні мало що змінилося. Ми досі ходили на прогулянки разом у неділю. Ми нагадували будь-яке звичайне подружжя, що прогулюється парком. Можливо, ми мовчали довше, ніж зазвичай, але це здавалося доволі зручним. Проте у повній тиші в моїй голові тривав гарячковий монолог. Я мільйон разів питав себе: чому вона це зробила? Як вона могла? Навіщо казати, що кохаєш, виходити за мене заміж, трахатися зі мною і спати в одному ліжку — а потім брехати мені в лице, продовжувати брехати, рік за роком? Як довго це триває? Вона кохає того чоловіка? Вона збирається покинути мене заради нього?

Я кілька разів перевірив її мобільний, поки вона була в душі, шукаючи повідомлення, але нічого не знайшов. Якби Кеті отримала якісь повідомлення, що могли її викрити, вона б видалила їх. Моя дружина точно не була дурною, лише іноді неуважною.

Цілком можливо, що я міг ніколи не дізнатися правди. Я міг ніколи не дізнатися…

Певною мірою я сподівався, що не дізнаюся.

Кеті скоса подивилася на мене, коли ми сіли на диван.

— З тобою все гаразд?

— Про що ти?

— Не знаю. Якийсь ти млявий.

— Сьогодні?

— Не лише сьогодні. Останнім часом.

Я відвів очі.

— Це робота. Багато чого на думці.

Кеті кивнула. Співчутливо стиснула мою руку. Вона була хорошою актрисою. Я майже повірив, що їй було не все одно.

— Як твої репетиції? — запитав я.

— Краще. У Тоні з’явилося кілька вдалих ідей. Щоб пере­дивитися їх, ми наступного тижня працюватимемо допізна.

— Ясно.

Я більше не вірив жодному її слову. Я аналізував кожне речення, як робив зазвичай зі своїми пацієнтами. Я шукав підтекст, читав між рядків у пошуках невербальних підказок — ледве помітних змін інтонації, ухильних відповідей, упущень. Брехні.

— Як справи у Тоні? — запитав я.

— Нормально, — відповіла вона, знизавши плечима, ніби зазначаючи, що їй байдуже.

Я не повірив у це. Вона боготворила Тоні, свого режисера, і завжди про нього говорила — принаймні раніше, останнім часом вона не так часто згадувала його. Вони розмовляли про п’єси, акторство, театр — світ поза межами мого пізнання. Я багато чув про Тоні, але бачив його мигцем лише раз, коли зустрічав Кеті після репетиції. Мені здалося дивним, що Кеті нас не познайомила. Тоні був одружений з актрисою, я відчував, що моя дружина не дуже її любить. Можливо, його дружина ревнувала через їхні стосунки, як і я. Я запропонував учотирьох повечеряти, але Кеті не дуже зацікавила ця думка. Іноді я думав, що вона намагається тримати нас нарізно.

Я спостерігав, як Кеті відкриває свій ноутбук. Вона відвернула екран від мене, набираючи щось на клавіатурі. Я чув звук її пальців на клавішах. Кому вона писала? Тоні?

— Що ти робиш? — позіхаючи, запитав я.

— Пишу імейл своїй двоюрідній сестрі… Вона зараз у Сіднеї.

— Правда? Передавай їй мої вітання.

— Передам.

Кеті ще трохи посиділа за ноутбуком, потім припинила друкувати і відклала його вбік.

— Я піду в душ.

— Добре, — кивнув я.

Вона радісно всміхнулася до мене.

— Веселіше, коханий. З тобою