Алекс Міхаелідес - Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес

Пол упівголоса заговорив:

— Мамо. Не хвилюйся. Це психотерапевт Алісії, ось і все. З лікарні. Він приїхав поговорити зі мною.

— З тобою? Чому це він хоче говорити з тобою? Що ти накоїв?

— Він лише хоче дізнатися трохи про Алісію.

— Це журналіст, довбаний ти придурок. — Вона зірвалася на крик: — Вижени його!

— Він не журналіст. Я бачив його посвідчення, ясно? Будь ласка, мамо, ходімо. Давай вкладемо тебе в ліжко.

Щось бурмочучи під ніс, вона дозволила провести себе до спальні. Пол кивнув до мене, щоб я йшов за ними.

Лідія глухо завалилася на ліжко. Воно затремтіло, поглинаючи її вагу. Пол поправив їй подушки. Старезний кіт спав у неї в ногах. Це був найпотворніший з котів, яких я колись бачив: зранений від бійок, де-не-де лисий, одне вухо відкушене. Він муркотів уві сні.

Я роззирнувся. У кімнаті було повно мотлоху: стоси старих журналів і пожовклих газет, купи старого одягу. Біля стіни стояв балон з киснем, а на столику біля ліжка — коробка від торта, напхана ліками.

Я постійно відчував на собі ворожий погляд Лідії. В її очах було божевілля, це точно.

— Чого він хоче? — запитала вона. Її очі збуджено рухались угору й униз, наче вона оцінювала мене: — Хто це?

— Я ж щойно сказав тобі, мамо. Він хоче дізнатися трохи про Алісію, це допоможе її лікувати. Він її психотерапевт.

Лідія коротко пояснила, що вона думає про психотерапев­тів: повернула голову, прочистила горло — і плюнула на підлогу переді мною.

Пол застогнав.

— Мамо, будь ласка…

— Замовкни. — Лідія глянула на мене. — Алісія не заслуговує бути в лікарні.

— Ні? — перепитав я. — А де вона має бути?

— А як ти думаєш? У в’язниці. — Лідія презирливо дивилася на мене. — Хочеш почути про Алісію? Я розкажу тобі про неї. Вона маленьке стерво. Завжди ним була, навіть у дитинстві.

Я слухав і відчував, як у голові пульсує. Лідія провадила далі, гніваючись дедалі більше:

— Мій бідолашний брат, Вернон. Він так і не зміг оговтатися після смерті Єви. Я піклувалася про нього. Я піклувалася про Алісію. А вона хіба була вдячна? — Вочевидь, відповідь не була потрібна. Жінка на неї не чекала. — Знаєш, як Алісія відплатила мені? За всю мою доброту? Знаєш, що вона зробила зі мною?

— Мамо, будь ласка…

— Стули пельку, Поле! — Лідія повернулася до мене. Я був здивований, скільки люті було в її голосі. — Те стерво намалювало мене. Алісія намалювала мене, без мого відома чи дозволу. Я пішла на її виставку — і побачила картину, вона висіла там. Мерзенне, огидне, безсоромне посміховисько.

Жінка тремтіла від гніву, а Пол мав стурбований вигляд. Він сумно зиркнув на мене.

— Мабуть, краще тобі піти, друже. Мамі не можна хвилюватися.

Я кивнув. Лідія Роуз була нездорова, жодних сумнівів. Я був більш ніж щасливий втекти звідти.

Вийшовши з будинку, я попрямував до станції, з опухлою головою і гострим головним болем. Чорт забирай, я лише змарнував час. Я нічого не дізнався, окрім того, що тепер було очевидним, чому Алісія вибралася з того будинку так швидко, як могла. Це нагадало мені власну втечу з дому у вісімнадцять років, втечу від батька. Було занадто очевидно, від кого тікала Алісія — від Лідії Роуз.

Я подумав про картину, яку мисткиня намалювала з Лідії. Безсоромне посміховисько, як та сказала. Що ж, настав час сходити до галереї Алісії і дізнатися, чому та картина так засмутила її тітку.

Я покидав Кембридж, і остання моя думка була про Пола. Мені було шкода чоловіка, йому доводилося жити з тією жахливою жінкою — бути її рабом. Це було самотнє життя, не думаю, щоб у нього було багато друзів. Або дівчина. Насправді я не здивуюся, якщо він досі незайманий. Попри його габарити, у Полові було щось недорозвинуте, щось порушене.

Я відчув миттєву, сильну неприязнь до Лідії, мабуть, тому, що вона нагадала мені мого батька. Я міг би скінчити, як Пол, якби залишився в тому домі, якби залишився зі своїми батьками в Сурреї, на побігеньках у божевільного чоловіка.

Дорогою до Лондона я відчував пригніченість. Був сумний, втомлений, готовий заплакати. Я не міг сказати, чи відчуваю сум Пола, чи свій власний.

18