Алекс Міхаелідес - Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес

Пол обпер бейсбольну битку об стіну біля дверей. Я не зводив з неї очей. Поряд із ним я не почувався в безпеці.

Пол простягнув мені чай у потрісканій чашці.

— Випий це, — промовив він.

— У тебе є якісь знеболювальні?

— Десь був аспірин, треба подивитися. Ось, — він підняв пляшку віскі, — це допоможе.

Він налив трохи віскі у кружку. Я зробив ковток. Гаряче, солодке і міцне. Запала пауза; поки Пол пив свій чай і дивився на мене, я згадав про Алісію та її пронизливий погляд.

— Як вона? — згодом запитав він. І продовжив, перш ніж я встиг відповісти: — Я давно її не бачив. Не так легко вибратися… Мама погано почувається — не хочу залишати її на самоті.

— Зрозуміло. Коли ти востаннє бачився з Алісією?

— О, кілька років тому. Ми втратили зв’язок. Я був на їхньому весіллі, і потім бачив її ще кілька разів, але… мені здається, Ґебріел був доволі владний. Хай там як, вона перестала дзвонити, коли вони одружилися. Не приїздила в гості. Якщо чесно, мамі було дуже боляче.

Я мовчав. Я ледве міг думати через пульсацію в моїй голові. Я відчував, що він дивиться на мене.

— Отже, чому ти приїхав до мене? — запитав він.

— Лише кілька питань… Я хотів розпитати тебе про Алісію. Про… її дитинство.

Пол кивнув і налив іще трохи віскі у свою чашку. Тепер він здавався спокійнішим, віскі вплинуло також і на мене, притупило біль, і я став краще думати. «Не відволікайся, — сказав я собі. — Збери факти. А потім забирайся звідси до дідькової мами».

— Ви росли разом?

Пол кивнув.

— Ми з мамою переїхали сюди, коли помер тато. Мені було вісім чи дев’ять. Гадаю, це мало бути тимчасово, але потім мати Алісії загинула в аварії… Тому мама лишилася, щоб піклуватися про Алісію і дядька Вернона.

— Вернон Роуз — батько Алісії?

— Саме так.

— А кілька років тому Вернон помер?

— Так. Багато років тому. — Пол насупився. — Він наклав на себе руки. Повісився. Нагорі, на горищі. Я зна­йшов тіло.

— Це, мабуть, було жахливо.

— Ага, було важко — здебільшого для Алісії. До речі, саме тоді я востаннє бачив її. На похоронах дядька Вернона. Вона була в жахливому стані. — Пол підвівся. — Хочеш іще випити?

Я спробував відмовитися, але він продовжував говорити і налив іще віскі.

— Я ніколи в це не вірив, знаєш. Що вона вбила Ґебріела. У цьому для мене немає жодного сенсу.

— Чому?

— Ну, вона зовсім не така. Не жорстока людина.

«Зараз саме така», — подумав я, але нічого не сказав. Пол пригубив віскі.

— Вона досі не розмовляє?

— Так. Досі не розмовляє.

— Це якесь безглуздя. Усе. Знаєш, я думаю, вона…

Нас перервав важкий сильний стукіт на поверх вище. Потім почувся приглушений жіночий голос, слів було не розібрати.

Пол скочив на ноги.

— Секунду, — сказав він і вийшов. Швидко піднявся сходами і гукнув: — Усе гаразд, мамо?

У відповідь щось пробубоніли, я не зміг розібрати, що саме.

— Що? А, добре. Почекай хвилинку. — Голос у Пола був тривожний. Він глянув на мене з другого боку коридору, насупивши брови, і кивнув. — Вона хоче, щоб ти піднявся.

17

Уже твердіше стоячи на ногах, але досі відчуваючи запаморочення, я пішов слідом за Полом, який гучно тупотів по запилених сходах.

Лідія Роуз чекала нагорі. Я впізнав похмуре обличчя з вікна. У неї було довге біле волосся, що обплело плечі, мов павутина. Вона мала зайву вагу — набрякла шия, товсті руки, масивні ноги, ніби стовбури дерев. Жінка важко спиралася на ціпок, який згинався під її вагою і, здавалося, міг будь-якої миті зламатися.

— Хто він такий? Хто він такий?

Її пронизливе питання було адресоване Полу, хоча жінка незмигно