Алекс Міхаелідес - Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес

любити і приймати любов. Але щось іде не так, залежно від обставин, у яких ми народилися, і будинку, в якому ми зростали. Дитина, що страждала і пережила насилля, ніколи не зможе помститися в реальності, оскільки вона безсила і беззахисна. Але вона може — і мусить — плекати мстиві фантазії у своїй уяві. Лють, як і страх, за своєю сутністю передбачає реагування.

Щось погане сталося з Алісією, ймовірно, у її ранньому дитинстві, що спровокувало вбивчі пориви, які спливли на поверхню через багато років. Та хай там що це було, не кожна людина у світі візьме рушницю і вистрелить просто в обличчя Ґебріела — насправді більшість людей не змогли б. Те, що Алісія так вчинила, вказує на певні порушення у її внутрішньому світі. Саме тому мені важливо було зрозуміти, як минало її життя в цьому будинку; дізнатися, що саме сталося, що сформувало її та зробило з неї ту, ким вона є, — людину, здатну вбити.

Я зайшов далі, блукаючи зарослим садом, крізь бур’яни і дикі квіти, що гойдалися від вітру. Я йшов уздовж стіни будинку. Позаду росла величезна плакуча верба — гарне дерево, величне, з довгими голими гілками, що тяглися до землі. Я уявив, як Алісія маленькою гралася під вербою, у таємничому магічному світі під гілками. Я всміхнувся.

І потім раптом стривожився. Я відчув, як на мене дивляться чиїсь очі.

Я підвів погляд. З вікна нагорі визирало обличчя. Бридке обличчя старої жінки, притиснуте до скла. Вона дивилася просто на мене. Мене накрило хвилею дивного, незрозумілого тремтіння від страху.

Я не чув кроків позаду, поки не було вже запізно. Важкий удар — глухий звук — і біль пронизав мою потилицю.

І навкруги все потемніло.

 

16

 

Я отямився на твердій холодній землі, лежачи на спині. Перше, що я відчув, був біль. Голова розколювалася, пульсувала, ніби мій череп розітнули. Я простягнув руку і обережно торкнувся потилиці.

— Крові немає, — сказав голос. — Але завтра буде чималий синець. Не кажучи вже про головний біль.

Я підвів очі й уперше побачив Пола Роуза. Він стояв наді мною, тримаючи бейсбольну битку. Був приблизно мого віку, але вищий і через це більший. Мав дитяче обличчя і рудий чуб копицею такого ж кольору, як у Алісії. Від нього пахло віскі.

Я спробував підвестися, але мені це не зовсім вдалося.

— Краще полеж. Прийди до тями.

— Гадаю, у мене струс мозку.

— Можливо.

— Якого біса ти це зробив?

— А чого ти чекав, друже? Я подумав, що ти злодій.

— Що ж, я не злодій.

— Я вже знаю. Я подивився у твоєму гаманці. Ти психотерапевт.

Він дістав із задньої кишені мій гаманець і кинув на мене. Гаманець упав мені на груди. Я взяв його.

— Я бачив твоє посвідчення, — сказав він. — Ти з тієї лікарні — «Ґроу»?

Я кивнув — і від цього руху в голові запульсувало.

— Так.

— Тоді ти знаєш, хто я.

— Двоюрідний брат Алісії?

— Пол Роуз. — Він простягнув руку. — Тримайся. Допоможу тобі підвестися.

Він навдивовижу легко підняв мене на ноги. Він був сильним. Мене похитувало.

— Ти міг мене вбити, — пробурмотів я.

Пол знизав плечима.

— Ти міг бути озброєним. Ти вдерся на чужу територію. Чого ти очікував? Чому ти тут?

— Я прийшов до тебе, — скривився я від болю. — Краще б не приходив.

— Ходімо, тобі треба сісти.

Мені так сильно боліло, що я не міг зробити нічого іншого, ніж іти туди, куди він мене вів. У голові пульсувало з кожним кроком. Ми зайшли до будинку через задні двері.

Усередині будинок був такий же напіврозвалений, як і зо­вні. Стіни на кухні були вкриті жовтогарячим геометричним візерунком, який уже років сорок тому вийшов з моди. Шпалери клаптями звисали зі стін, скручені й потемнілі, мов обпа­лені вогнем. У кутках біля стелі у павутинні висіли засохлі комахи. Шар пилу на підлозі був такий товстий, що скидався на брудний килим. А від стійкого смороду котячої сечі мене нудило. Я нарахував щонайменше п’ятьох котів на кухні, які спали на стільцях і поверхнях. На підлозі стояли розгорнуті поліетиленові пакети, повні смердючих котячих консервів.

— Сідай, — сказав він. — Я заварю