Лія Тан - Подвійні паралелі , Лія Тан

Глава 34

Цвітана.

Я заледве розплющую очі. Почуваюся ледь живою. Страшенно хочу спати. Все ж часто кліпаю, бо чую голоси поруч, і ледь чутно шепочу.

— Дайте пити.

Хтось дуже обережно підіймає мене, і я ще раз кліпаю. Коли ж мій погляд фокусується, перше, що чітко бачу це наручний годинник на руці якогось чоловіка. Мій розум затуманений, але я дивуюся такому аксесуару в цьому часі.

Мабуть, цей чоловік зі заможного клану.

Промайнуло в голові, в якій суцільна каша. Та все ж я таки тверезо мислю.

Стоп! Який клан? Та перший годинник з конвеєра зійшов лише у 1810 році, а зараз лише 1674.

Я ще кілька разів кліпаю, і оскільки чоловік зовсім поруч, то чітко бачу командирський годинник. Виробництво яких було запущено у 1967 році в СРСР. Це годинник, «Восток Амфібія», точнісінько такий, мав колись мій покійний дідусь.

Я відпихаю флягу з водою, яку хтось подає мені. І таки зібравшись з силами, сідаю.

— Цвітано, тобі лежати потрібно, — надто голосно наказує мені Оксен.

Я на мить озираюся на нього, і пересохлими губами шепочу. Допоможи встати.

— Цвітано, тобі не можна. Ти щойно знепритомніла...

— Мелашко, допоможи встати, — перебивши чоловіка прошу дівчину.

Раптом я різко опиняюся на ногах. Оксен таки виконує моє бажання, від якого, в мене темніє в очах. Я міцно ловлюся за нього, та чую як волає султан.

— Та, що ви робите? Аби вас шайтан побрав...

Я відкриваю очі, й одразу зазираю в очі султана. Нервово ковтаю, бо султан замовкає.

Я здригаюся, бо щойно скористалася своїм відьомським даром, і змусила замовкнути самого султана.

Я не зважаю, важко дихаючи прошу.

— Покличте отого чоловіка у коричневому плащі. — хоча це не плащ, це більше на якусь накидку скидається, але мені байдуже.

— Навіщо він тобі? — цікавиться султан.

— Будь ласка, мій повелителю! — буквально молю султана.

— Навіщо він тобі? — з повним нерозумінням питає й Оксен.

— Зараз побачиш, — лише відмахуюся я, і знову прошу, — дай пити. — П’ю воду малими ковтками, і розумію, що буквально вишу на Оксенові. — Давай я присяду. Тобі ж, мабуть, важко...

— Нормально! — лише відмахується Сафін.

Мені метикувати важко, але коли бачу, що до нас наближається султан з чоловіком, серце пришвидшується.

Чоловіки зупиняються поруч, і я звертаюся до Махмеда.

— Великий султане, попроси всіх відійти на солідну відстань.

Коли ж Махмед виконує моє прохання, я зазираю в очі чоловіка у коричневому плащі.

— Як вас звати?

— Северин. — напружено відповідає чоловік.

— А насправді? — бо щось мені не дуже віриться, що таке ім’я чоловікові дали в радянському союзі.

— Це і є насправді, — відмахується невдоволено чоловік.

— Гаразд! Хай буде так. — я облизую пересохлі губи й питаю. — Северине, вам додому не хочеться?

— Я і є вдома! — досить впевнено відповідає чоловік, без тіні хвилювання.

— Справді?!! — з іронією перепитую.

— Красуне, що ви від мене хочете? Я, що чимось вас скривдив? — нервово допитується Северин.

— Та ні, — тихо кидаю я, і видаю. — Просто цікаво звідкіля у вас така красива цяцька на руці.

Чоловік раптом посуває рукав плаща нижче, аби приховати годинник і нервово фиркає.

— Знайшов я цю цяцьку.

— Ага! За триста років до її виготовлення?!! — з іронією кидаю я, і наказую. — Покажіть руку.

— Показуй! — раптом наказує Оксен.

Чоловік не сміло підіймає руку, закотивши рукав плаща.

— Це ж радянський годинник. — констатує Сафін. — Але як він тут опинився?

— Дуже просто, потрапив сюди разом з його власником, — фиркаю я та питаю. — Чи не так, Северине? Чи як вас там насправді звати?

— А ви хто такі? — нервово питає чоловік.

— А ти хто такий? І як сюди потрапив? — Нервово цікавиться Оксен.

— Це гід, який зник у фортеці тридцять з лишком років тому. І якого по нині вважають зниклим безвісти. — тихо кидаю я, бо відчуваю, як моє тіло тремтить. — Чи не так, Северине?!!

— Я не хочу у свій час. Мені тут добре, — раптом в істериці запевняє чоловік.

Я нервово ковтаю, й видавлюю.

— А вас ніхто нікуди не забирає. Просто приємно знати, що ви живі, здорові, а не десь задихнулися у підземеллях фортеці.

— У підземеллях не можливо задихнутися. — раптом повідомляє султан. — Там все продумано до дрібниць і дуже чудова вентиляція. Бувають місця де важко дихати, але це через численні засипані ходи.

— Не видавайте мене нікому, — проситься чоловік.

— Ніхто тебе не видасть, — запевняє султан, і переводить пильний погляд на мене. — Квітко, ти ще маєш якісь питання до цього чоловіка?

— Вже ні, — лиш видихаю і прошу Оксена посадити мене, бо стояти мені дуже важко.

Раптом Оксен підхоплює мене на руки, а я ошелешено дивлюся на нього.

— Іди, Северине! — наказує султан.

Чоловік же обертається на мене, і просить.

— Тільки не розповідайте нікому.

— Кому тепер розповідати, вас оголосили пропалим безвісти. І справу давно закрили. — я набираю повні легені повітря та додаю. — Щасливо залишатися!

Чоловік посміхається, у пів тону кинувши.

— Дякую, було приємно бачити вас. Може ще перетнемося?!!

— Мабуть, ні! Ми дуже скоро повернемося у свій час. — надто впевнено заявляє Оксен.

Я переводжу погляд на нього, і завмираю від того, що наші очі зустрічаються. Я відчуваю як моє серце б’ється в шаленому ритмі, від погляду цих чорних очей.

Поруч прочищає горло султан.

— Може досить милуватися одне одним, голубки?!! — фиркає чоловік, й невдоволено звертається до мене. — Як ти почуваєшся, Цвітано?

— Не знаю, — лиш тихо кидаю. — Спати хочеться.

— В неї гарячка! — впевнено заявляє Оксен. — Її тіло дуже гаряче, і вона вся тремтить.

— Цвітано, я забираю тебе у свій двір! — впевнено заявляє султан.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍