Лія Тан - Подвійні паралелі , Лія Тан

— Я не хочу! — одразу обурююся я. — Ти ж мене потім змусиш стати твоєю дружиною, а я не хочу. — налякано зізнаюся.

— Ніхто, тебе ні до чого не змусить. — впевнено заявляє Оксен. — Я не дозволю. Тож розслабся.

Поруч невдоволено фиркає султан й гримає.

— Сідайте вже на коней, Ромео і Джульєтта.

— А ти звідки про них знаєш? — Несучи мене до коня, оглядається на султана Оксен.

— Я книжку таку читав. Друкована вона була ще у 1609 році. — фиркає султан і наказує. — Оксене, давай я Квітку повезу.

— Я сам! — вперто заявляє Сафін та допомагає мені сісти на коня. Лише тоді сам сідає верхи.

— Ти тільки тримайся, Цвітано, а якщо погано почуватимешся, кажи.

Я лише киваю головою й тулюся до чоловіка, бо так сидіти легше. Махаю на прощання наляканій Мелашці, та кличу її за нами. Проходить кілька хвилин, і мої очі закриваються самі по собі. Хоча час від часу намагаюся їх відкривати.