Джессіка Таунсенд - Невермур. Випробування Морріґан Кроу

Він кинув смолоскип, щосили тягнучи залізні двері. Морріґан теж спробувала, але двері не піддавалися навіть від їхніх спільних зусиль.

За ними зростав новий хор стогонів, почувся різкий скрип плоті й кісток нещасних жителів цвинтаря Морден, що підповзали по гравію все ближче до дітей. Готорн схопив смолоскип знову і, на свій переляк, махнув ним занадто енергійно. З останнім свистом у повітрі полум’я зникло.

«От і все, — подумала Морріґан. — Нам кінець».

У відчаї вона притулилася чолом до статуї над гробницею. Ангел глузливо дивився вниз, а в його пухкенькій руці був недопалок свічки.

Але… стоп.

Морріґан кліпнула. Вона побачила, що другою рукою янгол указує на землю в них під ногами. На свіжовідкриту могилу. Двометрову яму в землі.

Усередині Морріґан заворушився ще один, новий страх.

Готорн продовжував вимахувати згаслим смолоскипом на табун зомбі, але без вогню він зовсім не лякав їх. В останній відчайдушній спробі він кинув його в голову гарно вдягненому мерцю і влучив лише в його капелюх.

— Ще якісь ідеї?

— Тільки одна. — Морріґан узяла Готорна за руку і дивилася в бік могили, краєм ока слідкуючи за зомбі.

— Вона хороша?

— Так, — збрехала вона. Це була жахлива ідея. Справді кошмарна. Але це було все, що вона мала.

— Розкажеш мені її?

— Ні.

Морріґан стрибнула в могилу, тягнучи Готорна за собою вниз. Вона міцно зціпила зуби перед тим, як приземлитися в багнюку на дні, і зрозуміла, що зробила жахливу помилку і зараз її мозок з’їдять зомбі.

Але цього не сталося. Двоє друзів, здавалося, вічність із вереском падали крізь пітьму та холод. Коли вони нарешті приземлились, то відчули під собою м’яку вогку траву. Вони сиділи цілу хвилину, віддихуючись і дурнувато всміхаючись від полегшення.

— Звідки, — видихнув Готорн, — звідки ти знала, що треба так?

— Я не знала. Здогадалась.

— Добра здогадка.

Морріґан підвелась і струсила з себе пилюку. Вони були в саду на внутрішньому дворі, оточені шестиметровою огорожею. Серед листя миготіли маленькі золоті ліхтарики. В одному кінці двору спокійно хлюпотів ставок. У протилежному була яблуня, з якої на землю падали поцятковані червоні плоди. Ліворуч від них в огорожі була природна арка, що вела до темної, туманної стежки. Праворуч були трохи відчинені дерев’яні ворота, з-за яких бив промінь блідого, сріблястого світла.

— Де ми? — запитав Готорн.

Повітря було зовсім осіннє. Пахнуло дощем, димом і гниттям листя. Яблуками та воском. Місяць тут здавався яскравішим і жовтішим, ніж будь-де. Наче хтось узяв осінній вечір і підсилив у декілька разів. Усе було просто трохи… більше.

— Погода Тодобру, — пробурмотіла Морріґан. — Готорне, я думаю, ми в садах Товариства Дивообраних.

— Ох! — здивовано сказав він. — Тобто це все? Ми пройшли?

— Я не впевнена. Хіба ми не мали зустрітися з двома страхами?

Готорн скис.

— Я сподівався, що відьми рахуються.

Морріґан насупилась. Невже це справді могло бути так просто? Відьми були страшні, і вона ніколи б у житті не хотіла б ступити на цвинтар Морден знову, але, незважаючи на це… вона не розуміла, як хтось міг назвати це Випробуванням Нервовим Зривом. Можливо, в неї був вищий поріг страху, ніж у більшості.

У дворі було спокійно й безпечно. Морріґан не поспішала звідси йти. Можливо, хтось мав прибути, привітати їх і сказати, що вони пройшли до останнього випробування. «Можливо, — подумала Морріґан, — я просто трохи почекаю тут…»

Вона була розслаблена, наче вві сні, заспокоєна приємним хлюпотінням ставка. Здавалося, вода сама кликала її до себе, тягнучи за повідок.

І тоді вона побачила його. Золотий вогник на поверхні води. На камені в центрі ставка стояла самотня свічка, з якої у воду текли тоненькі цівки розплавленого воску. Вона розкрила рота, щоб покликати Готорна, аж тут…

— Морріґан, дивись! — крикнув він із протилежного кінця двору. — Я знайшов її! Я знайшов наступну свічку!

Морріґан побігла туди, де він стояв під деревом, указуючи на гілки. Надійно закріплений, прямо на верхівці найвищої гілки стояв недопалок свічки у калюжі розплавленого воску. Швидкі пошуки виявили третю згаслу свічку на клямці дерев’яних воріт, і четверту, що тонула у траві в тіні арки.

— І за якою ми повинні йти? — спитала Морріґан.

— Це очевидно, хіба ні? — сказав спантеличений Готорн.

— Ставок, — мовила Морріґан одночасно з Готорном, який заперечив:

— Яблуня.

— Ні, ставок, — наполягала вона. — Хіба ти не розумієш, що ми повинні стрибнути! Як можна йти за світлом, якщо воно застрягло на дереві?

— Вилізти на нього! Пф.

— І що, зламати ноги по дорозі вниз?

Як він узагалі міг подумати, що вони мали вибрати свічку на яблуні? Було очевидно: свічка на ставку правильна. Морріґан відчувала це десь глибоко всередині. Свічка кликала її.

— Ми не можемо залишатися тут усю ніч, — сказав Готорн. — Давай тягнути соломинки.

— У нас немає соломинок.

— Тоді камінь-ножиці-папір.

Морріґан роздратовано простогнала:

— Добре.

— Ви зовсім тупі? — пролунав голос із тіні.

Вони пішли на звук і побачили дівчинку, що сиділа на землі, притулившись до огорожі й випроставши ноги. Її довге густе волосся було заплетене у дві косички, і вона була вдягнена у халат, фланелеву піжаму і смугасті вовняні шкарпетки. Напевне, відьми з Тринадцятого Шабашу витягнули її прямо з ліжка.

Морріґан з неприємністю впізнала її.

— А що ти тут робиш?

— А як ти думаєш? — відповіла Каденс Блекберн, закочуючи очі. — Випробування Страхом. Як і ти.

Морріґан сердито глянула на неї.

— Ти шахрайка, Каденс.

— Ти… — Кислий вираз дівчинки трохи пом’якшав, і її обличчям пробігла тінь здивування. — Ти пам’ятаєш мене?

— Звісно, пам’ятаю, — сказала Морріґан, відчуваючи, як у ній наростає гнів. — Ти вкрала моє місце у Випробувальних Перегонах і мій квиток на секретну вечерю зі Старійшинами.

Каденс мовчки дивилася на неї з трохи відкритим ротом. Морріґан думала, що вона збирається вибачитись, але дівчинка вирішила покінчити з цим.

— Ну? Ти все одно тут, хіба ні?

— Сподіваюсь, вечеря була варта того, щоб шахраювати, — ображено сказала Морріґан. — Я так розумію, ви тепер найкращі подружки зі Старійшиною Квінн?

— Та ні. — Каденс підвелась і міцніше загорнулась у свій халат. Він був брудний, а в її волоссі застрягли гілочки й листя. Морріґан було цікаво, який був її перший страх і чи її теж переслідували зомбі… але вона не змогла змусити себе запитати про це. — Якщо хочеш знати, вона була відстійна. Ноель не могла заткнутися, говорячи про себе. Ніхто не міг вставити й слова. Старійшини ледве помітили, що я була там, — різко закінчила Каденс. Морріґан була здивована, що вона так говорить про свою подругу. Дівчинка підійшла до краю ставка. — У всякому разі, ви вже зрозуміли це, ідіоти?

— Зрозуміли що? — запитав Готорн.

— Ви не повинні