Джессіка Таунсенд - Невермур. Випробування Морріґан Кроу

Зараз ви можете повернутися назад і відмовитися від вступних випробувань до Товариства Дивообраних, якщо забажаєте.

Якщо ви продовжите, ми не беремо на себе відповідальності за наслідки.

Обирайте мудро.

— Випробування Страхом, — прошепотіла Морріґан. Вона не могла точно сказати, чи це для неї полегшення, чи вона ще більше нажахана. З одного боку, відьми явно не збиралися зварити її в казані й перетворити на тритона. А з іншого… як це називав Юпітер? Випробування Нервовим Зривом? Деякі кандидати так і не відновилися. Він був би нажаханий, якби дізнався, що Вища Рада Старійшин його знову проводить.

Морріґан ковтнула клубок у горлі. Тринадцятий Шабаш свердлив її холодними темними очима.

— Ми відьми, які визначать твою долю, — монотонно завели вони. — Ми знаємо про всі жахи й кошмари, які чекають на тебе. Вияви мудрість і повертайся, поки ще не пізно. А якщо маєш сміливість — відкрий ворота.

Ніби від раптового подуву вітру, свічки згасли, і відьми зникли.

У темряві з’явилися два вогники. Праворуч від Морріґан повернулась на місце драбина, освітлена вуличними ліхтарями з-під відчиненого люка вгорі. Піднявши голову, вона почула віддалені святкові звуки Чорної ходи, і понад усе їй захотілось повернутися туди.

— Готорне? — нерішуче покликала вона. — Ти там?

Але друг уже пішов. У Морріґан усередині все перевернулося. Він пішов шукати Фен? Чи вже був десь далеко, посеред власного Випробування Страхом?

Ліворуч від дівчинки, далеко в темряві, виднілася арка дерев’яних воріт. Над ними, ніби запрошуючи її досередини, тьмяно догорала одна-єдина свічка. Йди за світлом і покладайся на удачу.

Морріґан відчайдушно хотіла вибрати драбину.

Але як вона могла покинути змагання зараз? Вона подумала про Юпітера, інспектора Флінтлока, Готорна і готель «Девкаліон», а потім про Переслідувачів з Диму й Тіні, з якими їй доведеться знову зустрітися, якщо її виженуть із Невермура. Безперечно, навіть Випробування Страхом не могли бути настільки страшними.

Стиснувши руки в кулаки, Морріґан змусила себе відчинити ворота швидше, ніж вона могла би встигнути передумати.

Нічне повітря залоскотало їй шию. Вона знову була ззовні. Але не на алеї.

Понад пагорбами, вкритими зубчатими надгробними плитами, бетонними янголами та незграбними гробницями, світив повний місяць. На кам’яній арці над головою Морріґан було написано: «Цвинтар Морден».

То був не маскарадний віз із картонними надгробними плитами і деревами з пап’є-маше. То справжній цвинтар Морден… де б він не був.

І це було погано.

А ще гірше було те, що Морріґан знову була не сама.

З-під землі під її ногами почувся рев. Вона стояла на могилі, а в могилі був мрець, а в мерця була голова, і ця голова вилазила з-під мокрої землі зі слабкими скрипучими стогонами.

Морріґан заверещала. Намагаючись вивільнитися з багнюки, мрець схопив її коліно однією гнилою худою рукою. Вона впала і спробувала відповзти навкарачки, але рука міцно тримала її.

Їх було ще більше — Морріґан чула їх скрізь довкола, як вони піднімаються з могил. Вона відбивалася щосили, чіпляючись за траву, щоб звільнитись. Одним відчайдушним ривком вона вирвалася з руки зомбі, і його череп полетів через весь цвинтар. Вона стала на ноги, відчуваючи, як її охоплює огида, струсила з себе відірвану руку, яка все ще тримала її за коліно.

— Фу, гидота, — пробурмотіла вона, витираючи залишки блискучої сірої плоті з долонь.

Тепер їх були цілі десятки, вони накочувалися, ніби хвиля, і їхні білі голодні очі були зосереджені на Морріґан. Гнилі шкіра і м’язи звисали з їхніх кісток. На них було похоронне вбрання, потерте і злиняле з часом. Вони були зовсім не схожі на карнавальні костюми на Чорній ході, з майстерно порваним одягом і зеленим макіяжем. Це були живі мерці. І вони йшли до неї.

— Гггггггггггрррррррррр!

Крізь юрбу зомбі прорвався вогняний вихор із кучерявим волоссям і худими кінцівками, що махав кулаками й хрипко верещав. Мерці відступили якщо не зі страхом, то принаймні з легким здивуванням.

— Ось вам, мертві потвори!

Одяг Готорна був порваний, а в його волоссі заплуталися листочки й гілочки. Він тримав в обох руках палаючий смолоскип і щосили розмахував ним перед зомбі. Морріґан довелось ухилятися, щоб не отримати жаром в обличчя.

— Де ти був? — Вона ще ніколи в житті не була така рада когось побачити.

— Я? — перепитав Готорн. — Де ти була? Я кричав до тебе і спробував спуститись, а тоді на алеї стало темно і з’явилися ці відьми…

— Тринадцятий Шабаш, — сказала Морріґан. — Я теж їх бачила, і вони були жахливі, і вони сказали, що ми зустрінемо…

— По два страхи, я знаю. — Його очі були широкі, наче тарелі. Готорн глибоко вдихнув і замахав своїм смолоскипом туди-сюди, наче мечем. Шух, шух. Мерці вилазили з могил, наче пацюки з каналізації.

Морріґан здригнулась.

— Як ми виберемося?

— Гадки не маю. — Шух.

— Ну а як ти сюди потрапив?

— Не знаю. Я ніби спочатку був у тунелі, і з одного боку бачив Чорну ходу, а з іншого була лише ця свічка, і я знав, що, якщо повернусь на парад, — шух, шух, шух, — мене виженуть із випробувань, тож я просто…

— Пішов за світлом? — вигукнула Морріґан, хапаючи його за плече. — Готорне, свічка! Йди за світлом, ось що сказали відьми. Я пішла за свічкою крізь ворота, і…

— Вони наближаються! — відчайдушно заверещав Готорн, все ще махаючи. Шух, шух. — Біжімо за ним. — Шух.

— А як саме… обережно! — Морріґан пригнулася знову, і смолоскип пролетів над самісінькою її головою. — Де ти це взяв?

— Він висів біля склепу. Там, угорі, під… — Готорн зупинився, і його очі раптом засвітилися. Морріґан глянула туди, куди вів його погляд, — на мармурову гробницю, найбільшу на цвинтарі, на вершині пологого пагорба. — …під янголом. Статуя янгола над склепом… вона тримала свічку, точно.

Серце Морріґан підскочило, і в ньому змішалися почуття надії і страху, коли вони стрілою понеслися цвинтарем. Йди за світлом і покладайся на удачу. Янгол — хотілось би — був ключем! Якщо десь є вихід звідси, він повинен бути в цьому склепі. Вони або втечуть із цього кошмару, або потраплять у пастку у вишуканій мармуровій шкатулці з армією мерців, що прорвуться крізь двері.

Готорн біг попереду, смолоскипом звільняючи дорогу від нападників, наче дослідник, що пробирається крізь густі джунглі з мачете. Зомбі пригинались і спотикались, із жахом тікаючи від вогню.

У склепі на пагорбі був вогник — маленький миготливий вказівник, що кликав їх до себе. У них все мало вдатися! Гробниця була близько, так близько, вона була…

— Зачинена, — видихнув Готорн.