Любомир Андрійович Дереш - Остання любов Асури Махараджа

— сказав йому Акбар. — Тепер це все твоє. Я приляжу на годинку, подрімаю, бо щось втомився вже, а ти піди принеси нам чогось поїсти». Сказав це і ліг під деревом спати. Тедді подумав: «Треба ж такому статися! Уже ніч на дворі, а мій тато-цар посилає мене принести щось поїсти. Ще якби ноги були, а то ж навіть ніг немає!». Ще трішки подумавши, Тедді вирішив: «Я — син великого царя. А хто відмовить синові царя? Треба піти щось принести. А то батько гніватись буде!». І Тедді поповз до останньої крамниці, яка ще була відкритою. У тій крамниці продавалися овочі, фрукти, горіхи. Біля крамниці лежали великі купи зіпсутих овочів, і Тедді поповз до них, щоб вибрати щось батькові і собі на вечерю. «Що це за злодій хоче вкрасти мої гнилі фрукти?» — закричав на нього господар крамнички, коли побачив Тедді. «Це я, син великого царя Акбара! Мій батько такий могутній, що він може купити все, що в тебе є в крамниці! Йому не треба навіть купляти, це все і так належить йому», — сказав Тедді.

«Перекажи свому батькові, що коли він такий могутній, нехай сам прийде до мене в крамницю і покаже свою королівську печатку. Тоді я дам йому стільки фруктів, скільки Його Величність зможе взяти».

Тедді знизав плечима і поповз назад до свого батька-царя. «Батьку, — став він будити Акбара. — Продавець фруктів не хоче мені давати фруктів для тебе. Каже, що не дасть нічого, поки ти не покажеш йому своєї царської печатки!»

Акбар тільки перевернувся на інший бік і сказав: «Піди до цього продавця фруктів і скажи, що ще не відомо, чи він зможе мою печатку побачити. Дурням вона не являється, а розумному вона не потрібна. Тому, коли він не хоче вийти на дурня, нехай дасть тобі фруктів і більше не турбує мене. Скажи, що я розсердився. Якщо він не хоче накликати на себе гнів могутнього царя Акбара, нехай дає всього якнайбільше». Тедді вислухав цю настанову свого батька і знову поповз у крамницю, котра вже от-от мала зачинитися.

«Мій батько цар сказав, що тільки розумний зможе побачити його печатку, а дурному він і показувати не буде. Тому давайте фруктів, дядьку, бо мій батько уже розсердився, не випробовуйте терпіння великого царя».

Продавець фруктів нахилився до Тедді і дав йому цілий кошик фруктів.

«Занеси ці фрукти до свого батька і скажи, що я був великим дурнем, раз не побачив одразу, з яким могутнім царем маю справу». Тедді, задоволений, взяв кошик із фруктами і потягнув його під дерево, де дрімав його названий батько. «Дивись, тату, господар фруктової крамниці дав нам фруктів. Він просить вибачення, що не зрозумів відразу, з яким великим царем має справу». Акбар і Тедді поїли фруктів, але щось не переставало непокоїти хлопчика. «Тату, — сказав Тедді. — поясни мені будь ласка, що то за печатка, яку не можуть побачити дурні, і яку бачать тільки розумні?»

«Ти ще малий, щоб знати такі речі, — сказав йому Акбар. — Не займай батька. Завтра в нас великий день, треба правити цим королівством, а щоб правити, треба мати сили, тому лягай і спи».

І Тедді, так нічого й не зрозумівши, ліг і заснув. Прокинувся він від того, що біля дерева, під яким він спав, зібралося багато людей і всі вони про щось розлючено говорили.

«Це він, — говорив один із чоловіків у натовпі. — Вчора він взяв у мене хліб і не заплатив, сказавши, що він — великий цар Акбар!»

«А в мене він брав овочі й рис!» — сказав другий.

«А в мене він ледь не забрав найкраще незбиране молоко! Побиймо цього обманщика!»

Почувши це, Тедді став будити Акбара: «Тату, тут зібралися якісь люди, здається, вони хочуть побити тебе! Прокидайся!»

Акбар розплющив одне своє косе око, подивився на них і сказав: «Нехай спершу розберуться з моєю сторожею». І коли він сказав це, раптом з’явився продавець фруктів із сусідньої крамниці, який прийшов на шум натовпу подивитися, що робиться. Коли він почув, що Акбара збираються убити, він закричав: «Зупиніться, ви не знаєте, що збираєтесь зробити!». А коли натовп зупинився, продавець фруктів упав на коліна перед Акбаром і став молити його: «О провелителю, будь ласка, пробач цим людям, що прийшли до тебе з ворожими намірами. Воістину, дурні не бачать твоєї печатки, а розумному вона не потрібна!»

«Слухай, — сказав один із розлючених торговців, — поясни, в чому справа, чому ти захищаєш цього волоцюгу, який видурює у нас наш товар?»

«О шляхетний, — сказав продавець фруктів. — Цей чоловік — воїстину цар усього, і якщо ми спробуємо завдати йому кривди, велика біда спіткає нас і наші сім’ї. Цей чоловік нічого не має, і дурному здаватиметься, що він — найбільший жебрак, який тільки може бути. Однак той, хто має розум, може зрозуміти, що цей чоловік — найбагатший чоловік у нашому місті».

«Поясни, що ти маєш на увазі, — погрозливо сказали йому чоловіки. — Бо якщо не поясниш, ми поб’ємо за компанію ще й тебе».

«Ніякого обману тут немає, — сказав подавець фруктів. — Поміркуйте самі. Хіба наш товар належить нам? Сьогодні він цілий, а завтра він зігниє, або засохне, або його з’їсть міль. Далі, хіба належить нам наш дім? Може прийти буря, або землетрус, або повінь, і забрати у нас наші доми. Або наші сім’ї — може прийти хвороба, або якесь нещастя. Або статися війна і всі, кого ми любили і вважали своєю сім’єю, помруть. Тому, насправді нам нічого не належить. Але й це ще не все. Насправді ми самі теж не належимо собі. Наше тіло старіє і врешті помре, і нам доведеться розпрощатися з ним. Наша пам’ять слабне і в якийсь день вона підведе нас. Наш розум в один момент може зрадити нас, і ми не будемо знати, що зробити, коли він покине нас. Навіть повітря, яке ми вдихаємо, не належить нам, бо ми мусимо його видихати. Так?»

Всі чоловіки почали гомоніти між собою і врешті погодилися: «Так».

«А цей чоловік, — продовжив далі продавець фруктів. — Найбагатший серед нас. Він відмовився від свого розуму, і тому він опанував свій розум. Він відмовився від своїх почуттів, і тому він опанував свої почуття. Він відмовився від усього, і тому він панує над усім. Такому чоловікові треба