мені боляче дивитися на тебе, хоча, повір, я набачився усякого. Ти сидиш цілий день під палючим сонцем, у куряві, у тебе немає ніг, і при цьому ти чистиш взуття перехожим по два центи за пару. Проси хоча б десять центів за пару, — порадив хлопчикові жебрак. — Батькові ти будеш повертати його частину, а собі будеш забирати решту». Але Тедді усміхнувся і сказав: «Дякую, сер, але я не можу брати те, що не належить мені. Мій батько утримує мене, він дав мені цю ганчірку і цю ваксу, щоб я чистив людям черевики. Навіщо я буду обманювати батька і просити більше за свою роботу? Мій батько любить мене, він дуже щедрий і милостивий до мене!» Тоді жебрак розгнівався на Тедді. «Ти, дурню, — сказав йому жебрак. — У тебе немає ніг, твій батько скупий, як не знати що, ти сидиш цілий день тут у пилюці разом із псами і котами, і ти кажеш, що твій батько — милостивий до тебе? Навіть я кращий за тебе — я чесно прошу в людей пожертву, а не принижуюсь таким безчестям!» Сказавши це, жебрак вихопив у Тедді з рук ганчірку, забрав ваксу і викинув їх у канаву. Але Тедді не засмутився. Він знизав плечима, подумав собі: «Які дивні люди бувають!» і поліз у канаву за своєю ганчіркою і ваксою. Серед нечистот він знайшов свою банку з мастикою і свою ганчірку, але, оскільки він весь виквецявся нечистотами, від нього почало страшенно смердіти, і до кінця дня ніхто більше не захотів, аби Тедді почистив йому черевики. Надвечір, коли батько прийшов забирати Тедді з вулиці додому, він побачив, що той не заробив ані цента. Батько страшно розгнівався: «Ти вкрав мої гроші!» — закричав він. — Забирайся геть із мого дому, злодюга!» — і викинув Тедді на вулицю. Тедді знизав плечима. «Батько розсердився, — подумав він. — Мабуть, я справді нікчема, якщо я не зміг заробити для батька ані цента. Завтра я зароблю для батька цілий долар, він побачить, що я хороший син і візьме мене назад до себе». Вирішивши це, Тедді постелив собі ганчірку і заснув. У сні до Тедді явився прекрасний чоловік, який сяяв, наче десять тисяч сонць. Він нахилився до Тедді і попросив, аби той начистив йому сандалі. Тедді страшенно розгубився, тому що у нього не було зі собою ні ганчірки, ні вакси. Тоді він зняв із себе сорочку і нахилився почистити цьому прекрасному панові його сандалі. І коли він торкнувся ніг цього незвичайного добродія, він побачив, що ганчірка, яку він тримав, перетворилася на лотос, а сам він раптом очистився від бруду з канави і шкіра його засяяла, наче золото. «Дякую тобі, за те, що почистив мені мої сандалі, Тедді, — сказав прекрасний чоловік. — За те, що ти вірою і правдою служив своєму батькові, я дарую тобі царство, повне багатств». Сказавши це, прекрасний пан зник, а Тедді прокинувся від того, що йому стало холодно. Дочекавшись ранку, Тедді вмився водою, щоб змити з себе запах канави і поповз на своє звичне місце. Але цілий день до нього ніхто не підійшов, і Тедді знову не заробив ані цента. Тедді був голодним, бо за цілий день він не мав ані крихти в роті. Тому надвечір він поповз у крамницю, де продавали хліб, попросити окраєць, аби він міг перечекати якось ніч і наступного дня заробити долар для батька. Коли господар хлібної крамниці побачив Тедді, перемазаного ваксою, він виштовхнув його зі своєї крамниці, так що той знову полетів у канаву. Тедді виліз із канави, сів при дорозі і заплакав. «Чому я такий нещасний, — плакав він. — Чому я такий нікчема, що не можу навіть заробити долар для власного батька!» Тедді вирішив, що він не вартий того, аби жити і завдавати клопоту іншим, тому він поповз на берег ріки, яка текла через місто, щоб скочити з мосту і втопитись. Діставшись на міст, він побачив, що у воді вже плавав один чоловік. Той чоловік був страшний, як смерть. Він був чорний, із кривими зубами, одне око його було косим, а інше сліпим, а сам він був покручений, як не знати що. «Гей, дядьку! Чого ти там плаваєш, — гукнув йому Тедді. — Вилазь на берег, я буду зараз топитись, ти мені заважаєш!». Але дідуган плавав собі у воді прямо під мостом, мовби і не чув Тедді. «Ти чуєш мене чи ні, — крикнув йому Тедді. — Вилазь зараз же і не заважай мені топитися!»
Тоді чоловік зиркнув на Тедді одним своїм косим оком і сказав: «Чого ти розкричався? Не можна вже чесним людям поплавати спокійно! Іди он на той берег топитись. Тут я плаваю. Іди, не заважай мені».
«Ах так, — подумав Тедді. — Ну зараз я тобі покажу!»
«Гей, дядьку! — закричав він старому. — Я чув, сьогодні губернатор на ринку роздає золото всім бідним і калікам! Поспіши, поки ще залишилося щось!»
«Якщо це було б правдою, — крикнув йому дід. — То ти перший побіг би туди, а не шукав, де втопитися! Не заважай. І взагалі, іди геть. Це моя ріка», — і далі плаває собі, мов нічого не трапилось.
Тедді сів на мості й задумався. За той час чоловік, що плавав у річці, виліз на берег, узяв свою палицю, накинув на себе своє ганчір’я і пішов до Тедді. «Ходімо зі мною, — сказав йому чоловік. — Я знаю, хто ти і що з тобою сталося. Мене звати Акбар, я цар жебраків, і все навколо — це мої володіння. Ти хороший хлопець, я хочу тебе зробити принцом свого королівства. У мене якраз немає синів, і я думав, кому це все я міг би віддати у спадок».
«Цар жебраків? — спитав Тедді. — А як це?»
«Жебрак — це той, у кого нічого немає, — сказав йому Акбар. — А я цар усіх жебраків, тому що у мене немає нічого більше всіх».
«Ну, ходімо», — сказав Тедді, і вони пішли. Вони йшли містом, і Акбар показував Тедді: «Ось ця площа — це все моє, ось цей парк — він весь мій. Он ця дорога — вона вся моя, аж до наступного міста». Врешті вони прийшли під дерево в центрі міста, де спав Акбар. «Заходь, любий сину, почувайся, як вдома,
