Андрій Анатолійович Кокотюха - Вигнанець і навчена відьма

миттю забув про істеричну Клавку, скочив до підвіконня, визирнув. Від будинку дворами швидко рухалася чоловіча постать.

Платон не вагався — сів на підвіконня, перекинув ноги за вікно. Як стрибнув і впав на землю, машинально розтиснув правицю, пускаючи зброю. Але одразу ж підхопив, сховав у кишеню піджака, припустив навздогін.

Утікач орієнтувався на місцевості значно краще, тож рухався стрімко та впевнено. Проте Чечель недарма провів у провулку й поруч кілька годин. Біг, ніби щодня грав тут у квача. Крики позаду стихнули, і якщо погоня й привертала чиюсь увагу, то хіба вечірніх перехожих. Найменше Платонові хотілося зараз наскочити на городових, а ймовірність того зростала: Микита біг до центру, де стражів порядку завжди було більше, ніж будь-де. Єдине, на що розраховував Чечель, — знайде спосіб випередити появу поліції.

Вони вибігли дворами на Котляревського, і молодий Недільський рвонув через вулицю, петляючи між перехожими й штовхаючись, до найближчого візника. Платон мав при собі ще одну зброю, яку без нагальної потреби намагався не застосовувати, бо часом діяла сильніше за револьвер. Зараз її час настав.

Рука сягнула в ліву кишеню піджака.

Висмикнула поліцейський сюрчок.

— Злодій! Тримай злодія! — загорлав Чечель на всю силу легень.

І засвистів.

Трель змусила перехожих нарешті зрозуміти, як слід діяти. Хтось із чоловіків спритно поставив Микиті підніжку. Той виявився пильним — підстрибнув цапом, уникаючи пастки. Та вже наступна підставлена нога зупинила, змусила втратити рівновагу, з усього розмаху налетіти на брук.

Втікача оточив натовп.

Чечель знову засвистів.

— Розійтися! Розійтися! — кричав він, проштовхуючись ближче.

Як добіг, нахилився, сіпнув за комір, прошипів на вухо:

— За мною йди, бо гірше буде!

— Нікуди я не піду! — прохрипів Микита.

— Тоді разом — до околодку! Про Олесю доведеться тобі говорити там!

— Про яку Олесю?

— Знаєш, про що я. З голосу чую!

Поруч засюрчали знову — тепер уже до гурту квапився городовий. Радше відчувши його, ніж побачивши зі свого положення, Микита спершу став рачки, потім — звівся на рівні. Витер юшку й кров із розбитого об брук лиця.

— Ану, тихо мені! — гаркнув городовий, відштовхнувши плечем найцікавішого з вуличних роззяв. — Що тут таке, га? Хто свистів?

— Злодія ловили! — бовкнули з натовпу.

— Зловили?

— Так ось же!

Троє впевнено показували на Микиту. Ще двоє так само впевнено тицяли пальцями в Платона.

— Нема злодіїв, ваше благородіє! — Чечель усміхнувся так широко, як міг, розкинув руки, усім виглядом виявляючи послух та покору. — То мені товариш заклад програв! У карти! На «півника»[45] грали!

— Було! Грали! — випалив Недільський, сплюнувши кров із розбитої губи під ноги.

— Догралися. Харі порозбивали. Студенти, либонь? Га? — Голос городового вже не звучав загрозливо.

— Та вони п’яні, вашбродь! Обоє! — почувся обурений жіночий голос із натовпу.

— Пили? — Страж порядку тупнув.

— Не без того. Чого вже там, ваше благородіє... — тягнув Платон.

— Забрати б та всипати двадцять п’ять гарячих, — буркнув поліцейський. — Так свої ж на сміх візьмуть. Та й з вас узяти нема чого... півники... Ану, кру-угом обоє!

Чечель підкорився першим. Микита, дивлячись на нього, теж розвернувся, тільки незграбно. Городовий крекнув, відчепив шашку, примірився піхвами й по черзі влупив кожному нижче спини під схвальні оплески зібрання. По тому зиркнув на перехожих, набувши геройської постави.

— Ходу, — шепнув Платон, сіпнув Микиту за рукав, одразу ж додав: — Не здумай тікати, більше так дешево не обійдеться!

— Йди ти до чорта, — процідив Недільський у відповідь.

Під улюлюкання й свист натовпу, спраглого до розваг, обоє скоро залишили людне місце.

Розділ 20

Картярський борг

Полтава, вулиця Садова

они зайшли в трактир на Садовій.

Вів Микита, знав місце. На ходу не балакали, хоч Недільський двічі намагався почати розмову й навіть сказав — знає, хто за ним ганяється, від батька почув про вельми цікавого гостя. Але Платон навмисне мовчав, лиш багатозначно ляскав себе по кишені, де лежав револьвер. Хоч вдалося перехопити в простака-городового ініціативу й викрутитися, могли нарватися на когось ретельнішого. Обшук — і від околодку не відкараскатися. Так само як Чечелю за подібних обставин не вдалося б уникнути нової зустрічі з паном поліцмейстером, Мироном Іллічем Додіним.

У трактирі молоді люди пройшли в дальній куток, Чечель замовив пару пива. Його супутник тим часом опанував себе, помітно заспокоївся. Навіть з’явилася певна зацікавленість подіями, у центрі яких опинився. Тож укотре заговорив: — Ти ж Чечель, Платон Якович.

— Отже, обійдемося без світських церемоній знайомства. Ти чого тікав, Микито Левковичу?

— А ти чого гнався? Нащо чіпаєш мене? Який інтерес?

— Олесю Соколовську вбито. Скажеш, не чув?

— Чув. Я тут ні до чого.

Принесли пиво, поки половий не відійшов — мовчали.

— Я ще нічого не сказав, а ти вже виправдовуєшся. — Платон відсунув кухоль. — Давай не крути, Микитко. Що з тобою робити — не знаю, не маю жодного важеля. Але й просто так не відпущу. Найперше — усе розкажеш мені. Далі молися Богу, аби я не переповів нашу розмову прикажчикові Писаренку, його ти повинен знати. Мені треба самому придумати, як із тобою вчинити.

— Дурника знайшов? — Недільський сьорбнув пива. — Так я ж кажу: за дурника мене не тримай. Ти ж якби захотів, аби мав із чим, не ганявся б за мною по веселих будинках. Знайшов би спосіб нацькувати на мене фараонів. Хіба ні?

Чечель задля паузи теж зробив ковток.

— Кисле, — стукнув нігтем по склу кухля.

Але випив ще. Не так тамуючи спрагу, хоч дійсно захекала гонитва. Мав перетравити відкриття, яке не сподівався зробити, — Микита Недільський таки не дурник. Платон вважав пещеного панича недалеким, та зараз побачив і зрозумів: дещо помилився в розрахунках.

— Припустімо, ти правий, — мовив неквапом. — Але чому ховався, ще й у борделі?

— Там безпечно. За мої гроші мене там не викажуть. Ще й годуватимуть, поїтимуть, дівка м’яка під боком.

— Бач — безпечно. Боїшся, значить. Звідки небезпека?

— Хоча б від таких мудрагелів, як ти.

— Гаразд. — У Платоновій голові вже склався план розмови. — Тутешня поліція хоче чимшвидше поховати Олесю для себе. Її історію, маю на увазі. Вашу з нею історію, Микито.

—