Андрій Анатолійович Кокотюха - Вигнанець і навчена відьма

— Отут брешеш. Була. І знає про неї вже весь повіт. Тільки ж у поліції інформації мало, вона її не збирає. Я — збираю. Дещо зібрав. Варто мені викласти її не повітовому справнику, а полтавському поліцмейстеру, ти дістанеш купу неприємностей. Нехай від каторги тебе тато відкупить, сам вижене кудись далеко на заслання. Його плани на вигідний шлюб накриються порожнім чавунком. Ось тобі й покарання.

— Так би й сказав — шантаж. Грошей хочеш, — вишкірився Микита. — Матимеш, тато залагодить. Товар покажи.

— Гляди. — Чечель зробив чималий ковток. — Ти підхопив від дівки в борделі французку й лікував її, бо злякався. Було?

Борлак Микити сіпнувся, та хлопець не відповів.

— На щастя, ти полікувався. Є надія — молода дружина нічого не знатиме про твої гульки. Зрештою, до весілля парубки люблять погуляти. Не гріх. А знеславлювати дівчину-калічку, ще й сусідку — то гріх, чоловіче. Та пронесло б і тут. Аби Олеся від тебе не понесла. Чого витріщився? Отут я припускаю якусь подобу шантажу з її боку. І вона мала на те право. Не засуджую її зовсім. Хоч дівчина власних помилок наробила — дай Боже. Лихий поплутав, вирішила звести тебе зі світу, навчившись відьомства. Ти ж вирішив стежити за нею, заплатив комусь грубі гроші. Далі, за твоїм задумом, пішли чутки — Олеся відьма, насилає лихо на вашу економію. Фінал — народний гнів, розплата. — Чечель чим далі, тим більше заводився. — Кажеш, не вбивав? Вірю охоче. Сам — ні, кишка в тебе тонка для того. Найняв убивцю, сам заховався під спідницю шльондри в заштатному борделі. І шукав я тебе, сучий сину, аби ти назвав того, хто нещасну Олесю зарізав. Обіцяю тобі, хоч ненавиджу себе за те, що слова дотримаю, — дам спокій. Вбивцею ж займеться один чоловік, у якого давно сверблять руки. Розійдемося. Лишишся без кари, несправедливо, неправильно це. Тільки я ж у поліції колись служив. Усяке бачив...

Раптом Платон зрозумів: говорить у порожнечу.

Микита не слухав його. Чув — та слова мовби відлітали, розбивалися об невидиму стіну, що враз утворилася між ними. Молодий Недільський розкрив рота, вирячив очі. Його трусило, лоб зволожили краплі поту. Одна стекла переніссям, капнула в кухоль, Микита провів розкритою долонею по обличчю. Вираз при тому не змінився, піт швидко заряснів знову.

— Е... Ти чого? — Чечель покладав пальцями перед його обличчям.

— Я... не знав, — вичавив Микита. — Нічого не знав. Я ж бігав від Олесі по тому. Ані слова, ані записки... Про дитину...

За інших обставин Платон не повірив би.

Але сьогодні вже вдруге — після тиску на мадам — побачив вираз обличчя й почув тон, які відкидають будь-які сумніви в правдивості сказаного.

Микита Недільський не брехав.

Схоже, він дійсно не знав про вагітність Олесі.

Отже, мотив для вбивства зник.

Інших Чечель не бачив.

Тут Микита здивував ще дужче — хлюпнув носом, наче ображений на дорослий світ підліток.

— Заплутався... Мене заплутали... Не вбивав я її... Не платив нікому за її смерть... Сам попався, не думав нічого такого...

— Куди попався?

І Микита Недільський заговорив, час від часу шморгаючи носом.

За віком він годився Платонові в молодшого брата — не набагато молодшого.

Та юнак, єдиний син заможних власників сільської економії, котрий восени збирався до шлюбу, далі вів спосіб життя пещеної капризної дитини. Сам Микита того не визнав. У непохибності таких висновків Чечель укотре переконався, слухаючи його невеличку сповідь. Полтава, куди батько майже силоміць випхав нащадка вчитися, — місто невелике. Проте — центр губернії, тут чимало всякого люду, життя вирує жвавіше, ніж у всьому Василівському повіті. Не кажучи вже про рідну Маньківку, де, крім корів та волів, хлопець до зрілого віку нічого не бачив.

У Полтаві мешкало чимало тих, кому в місті ставало тісно й нудно, — при тому, що культурне й, відповідно, світське життя останніми роками було бурхливим. Проте для Микити Недільського саме Полтава стала тим великим світом, до якого він прагнув потрапити. Навчався абияк, та щедрий татусь заповзявся будь-що змусити сина здобути бодай якийсь документ, котрий дозволить згодом прилаштувати його на вигідну службу в залізничному відомстві. Чечель ще під час розмови з Левком Дмитровичем вловив те, чого той не міг сказати вголос навіть собі самому: Микита — шалапут, і родина з цим змирилася. Надію покладали тільки на власні фінансові можливості й на майбутні родинні зв’язки.

Але з захопленням нащадка картярством Недільський навряд чи змирився б.

Одне діло — видавати синові грошове утримання, аби ні в чому собі не відмовляв у міському житті. Магазини, мода, розваги, ресторани тощо. І зовсім інше — жбурляти чималі суми на вітер програшів у «залізку», «гвинт» та інші картярські ігри. Микита ж виявив у себе неабиякий азарт, запросто просаджував сотні, та, до власної честі, міг зупинитися на певній межі. Але одного разу втрапив у капкан, яких розставляються десятки не лише в Полтаві, і тут нічого нового Чечель не довідався.

Для себе.

Микита Недільський заліз у таку халепу вперше. Нічого підозрілого не побачив, коли поруч опинилася зваблива дівуля. Вона ж під’юджувала грати й грати — без упину. Аж поки панич-студент не прокинувся рано біля неї з важкою головою і борговими розписками на три тисячі рублів.

Трапилося це в квітні.

А загуляв з радощів — саме тоді вдалося позбавитися сороміцької хвороби, і від публічних дівчат відвернуло. Нова ж знайома здавалася дамою з пристойного товариства. Не повія, просто авантюристка, шукала пригод, гострих відчуттів та веселих компаній. Ще й наречену вкотре повезли на води до Європи, нема потреби навідувати з ввічливими візитами...

— Я не знав, де взяти такі гроші, — каявся Микита, замовляючи собі ще кухоль пива. — Та моя красуня говорила вже інакше. Наче інша людина сиділа поруч. Вимагала, аби повернув усе, одразу, в короткий термін. Інакше розписки понесуть не татові — матусі. Батько б ще витримав. Матінка не переживе.

— Ти запізно про них думаєш, — дорікнув Платон.

— Виховувати мене не треба, — буркнув панич. — Сам усе знаю... тепер. Насилу відбився, виторгував три дні, більше не давали. Подався додому, ламав голову, шукав, як викрутитися, з якого боку до тата підійти. Аж тут до мене самого підійшли. Я навіть не повірив спершу, що він може бути якось із тими людьми пов’язаний.

—