О. Іден - Гра в піжмурки

Чи можна жити лише минулим? Герой роману «Гра в піжмурки» Андрій Кирпа — наочний приклад людини, котра зав’язла у спогадах. Без мотивації… Без цілей… Та все кардинально змінюється, коли хлопець повертається на навчання до столиці. На перший погляд, непримітні сірі будні стають для Кирпи відправним пунктом у шлях, звідки не буде вороття. За руку його вестиме Макс — друг, інколи совість із чорним гумором. Кохання. Зрада. Смерть. Непохитна трійця, яка постійно впливатиме на долю хлопців, штовхатиме на дно ями, заповненої тілами жертв їхнього милосердя. Темний шлях не буде самотнім. Маленька безневинна душа горили породить у їхніх загублених серцях ціль для існування. Божевільну жагу змінити світ. Чи має право людина забрати життя, навіть якщо це з добрим наміром? На це запитання у хлопців власна відповідь. А яка Ваша? Пройдіть цей шлях до кінця разом з Андрієм та Максом. Побачте їхніми очима інший біг світу без новорічних прикрас, щоб виправдати чи осудити похмурих мрійників.

Присвячую Зеленоокій. Моєму першому і справжньому коханню.

Я в Смерть бывал мучительно влюблён, —

Когда во мраке слышал это пенье,

Я даровал ей тысячи имён,

Стихи о ней слагая в упоенье.

Чорна ауді зупинилась неподалік богуславського відділку поліції. Невисокий русявий молодик вийшов з машини і впевненої ходою рушив до відділку.

– Доброго дня, мені до капітана Ігоря Буряка. – промовив хлопець до чергового на КПП. – Мене звати Олександр Лавров – журналіст з газети «Київський вісник».

– Так, так. можете проходити. Про вас попередили. Прямо по коридору. Крайні двері ліворуч. – жестом вказав полісмен.

– Дякую. – відсалютував хлопець.

Буряк очікував в невеличкому, проте в комфортному кабінеті. Коли Лавров зайшов до кабінету, капітан переглядав стопку паперів.

– Як завжди в роботі? – посміхнувся журналіст і подав руку капітанові через стіл.

– А ти як завжди підкрадаєшся лисицею. – Буряк посміхнувся у відповідь. Потиснув руку.

– Професійний навик. – розвів руками.

Лавров зручно вмостився, щоб далі вести діалог.

– Ну як, дістав справу Андрія Кирпи? – схрестив пальці дашком.

– Звісно, для мене це не проблема. Але скажи, навіщо після стількох років вона тобі знадобилась?

– Готую репортаж на замовлення родичів загиблих. Вони, бачиш, хочуть відкрити спільний меморіал, а я маю написати статтю.

– Тоді зрозуміло.

Капітан передав Лаврову пожовклу папку набиту стосами паперів, роздруківок, фотокопій.

– Ці хлопці викликають повагу. Так майстерно провернути задум й так само безслідно зникли. Молодці – більше нема чого додати.

– Як їх взагалі знайшли? – журналіст відкрив папку. Узяв першу сторінку.

– Чому ти вважаєш, що їх знайшли? – здивувався Буряк. – Якби не анонімне повідомлення, котре прийшло нам у відділок, ніхто б і не здогадався. Щоб ти розумів, воно прийшло три роки тому. Кирпі вже мало бути сто років. А з цього випливає – воно автоматичне. Стояло на певну дату й рік.

– Чому саме в Богуславський відділок? – Лавров підняв очі на капітана.

– Можливо, через те, що Кирпа жив тут.

– Хм. Зрозуміло.

– Справа переважно складається із сповіді Кирпи. І, знаєш, на чому він її написав? – Буряк зробив паузу, чекав запитання журналіста.

– Ну?

– На стінах маяка! – Капітан хитро посміхнувся.

– На стінах маяка? – Перепитав Лавров.

– Ти ліпше сам прочитай і все зрозумієш. А я поки що нам кави зварю з коньяком.

Журналіст відклав титульну сторінку й заходився читати справу Андрія Кирпи.

– Ну що, друзі? – прошелестіла сухими вустами.

– Так. – пробелькотів собі під ніс.

Вона тікала в далечінь, немов пісок Сахари крізь пальці, а я, як йолоп стояв укопаний по кісточки в снігу, і не знав, що роботи – бігти за нею чи йти бухати із змученим відображенням. Та зараз, найбільше мене дивує та химерна й зачарована думка: «Бля. Зламала сторінку Ані. І як тепер її знайти?! Переспати ж збирався».

Вже тоді, я запустив ланцюг фатальних помилок. Тільки ось в чому дилема – брехня собі, виявилась правдою. Мабуть, коли правда стане відомою, мою сповідь назвуть «Грою у піжмурки». Люди плюватимуться, обливатимуть мене брудом. Але я знаю на сто відсотків – я був праведним грішником між гнилих праведників.

Це моя історія.

Бухати все-таки пішов. Хлептав пиво як навіжений. Відпустив усе. Біль. Страх. Хтивість. Взяв за пана-брата пустоту й холодну німоту. Хотілось нарешті забутись. Закопати минуле й дивитись в нове, рожеве майбутнє, приперчене блудливою посмішкою. Думав, влізу на «Еверест сексу». Банальність? Звичайно. Та це моя банальність – жива й рухома. Справжня. Не та, що буває на сторінках бульварних жахів від компанії BBC.

Сидів у конченій барчині, заливав у шлунок тепле пиво і мутним поглядом ловив брудний сніг, котрий ставав компотом під ногами чужих людей. Чи можливо це все сірість через засмальцьоване вікно барчини на якому мухи займались непристойними речами. «Батьки, закрийте дітям очі» – пустив погляд під лоба.

Хміль не йшов до вен. Лише, віддалено дзвенів у скронях перегаром. Зробив останній нудотний ковток й вийшов на вулицю. Намагався абстрагуватись від запаху чебуреків. Він літав над плечами бабаєм і кістлявою каргою. Нарешті, відносно чисте повітря остудило мій розум до нуля. Ось тоді, вже почав відчувати кігті невпевненості. Відігнав його швидко. Тримався молодцем, як справжній квашений огірок.

Сонце тикало мені золотавий фак, коли йшов вулицею до автостанції. Як завжди вдивлявся собі під ноги. Піднятий комір старого пальто кусав за шию, тримаючись за руку з цигарковою золою, що падала моїми гріхами на черевики.

Хлюпало під ногами. Не знаю чому, але тоді нагадувало мені збуджену жінку. Мабуть, через те, що секс передбачався ой як не скоро. Записався у монахи з лейблом «на невизначений термін».

Перш ніж продовжити, хочу зробити коротку ремарку. Вся ця каша заварилася на моєму, як легше сказати – «недотраху». Уявив собі маленьку секс-революцію. Банальність продовжується, так? Та ліпше щира правда, ніж яблука в карамелі. Тому, востаннє, пропоную тобі кинути затію читати історію до кінця. Якщо набрався терпіння – заверши почате. Вислухай мою сповідь.

Зупинився на півдорозі до автостанції, якраз на мосту. Пускав слюні у воду й розглядав риб’ячі баталії над моєю ДНК. Краєм вуха ловив шепіт пішоходів. Цілий калейдоскоп на долоні. Відчував себе дегенератом з діркою у грудях. Вона пішла, а я не розумів цього. Не сприймав, душив у собі. Мабуть, перестарався, занадто закрутив вентиль глузду. Кисень бився до голови, як Отелло душив Дездемону.

Нарешті, доплентався до автостанції. Всередину не заходив. Нехай сльота пограється мною. В такі моменти обожнюю природній мазохізм. Інстинкт самозбереження затухає до мінімуму, як ото буває, коли конфорка газової плети починає сопіти кіптявою. Чи ліпше сказати – свічка під час тризни.

Поки чекав богданчика, я грався в кишені із zippo. Вимушені сусіди розцінили мої забави як напад онанізму; відступали від мене, ніби на мені виросли роги чорта. Якби уявили німб, не образився б. Чесне слово. Не піонерське звичайно. Десь між «зуб даю» та «за базар відповідаю».

Богданчик з іржавим фінгалом, замість здорової фари припхався о 6:20. Заліз в його металеве нутро розмореним вареником. Топтав ноги сусідам. Є спеціальні автобусні ігри (відкрив їх під номером 2014). Можеш привітати, тоді я виборов золото. Хтось, через мене змінив 42 розмір на 46. Блондинка – пробач, твій 36 здався мені занадто цнотливим в той час, як тіло прагнуло на язик дитячу загадку: «Без вікон і дверей, повна хата людей». Хоча, одні двері, а ліпше сказати брама, все таки була.

Додому прийшов, коли місяць чистив срібні нігті й підморгував рубцем на прекрасному тілі.