Андрій Котовський - Потопельник у рожевих рукавичках

— Відчиню. Зрештою, це обов'язок хатньої робітниці.

— Удвох відкриємо. Щось воно не теє, кому там і що аж горить?

Садовою, від будинку від'їжджала таксівка. Жінка, що, треба розуміти, вийшла з неї, видалася Лободі чи не знайомою. Ні, саму її Соломія не бачила ніколи, але… З трішки плескатого, не Асиного обличчя тривожно дивилися, так-так, очі, беззаперечно подібні до очей дівчини.

— Толік, ти тут? Що там сталося, що з нею?

На запитання Бончук відповів запитанням, якщо за таке визнати хамську фразу. Він кинув жінці — «що вам усім нині тута, збор блатних і шайкі ніщіх?..»

Жінка перевела благальний погляд на Лободу.

— Доброго дня. Я є помічницею Анастасії по господарству, мене звати Неля.

Соломія відсторонилася, даючи гості можливість пройти всередину. «Кава, чай?» Не чекаючи на відповідь, рушила на кухню. Крізь арку долинали слова, Бонк сердито гудів, жінка відповідала йому високим нервовим голосом. «Харош, істерику припини… Та у кімнаті вона, після уколу заснула… Не знаю-не знаю, чого б це вона дзвонила тобі…»

Ага. Все вірно, це і є Асина мати. І, точно, дівчина дзвонила кудись, тоді, на межі свідомості, щось таке страшне вимовила, коротко, ага… Виходить, що телефонувала не до Романа? А Бонк не вірить, що телефонувала, Бонк — він зараз ту маму просто заклює.

Лобода вдягнула усмішку ретельної Нелі. Випливла з кухні, тримаючи у кожній руці по горнятку з кавою. І гостя усміхнулась до неї, щоправда, криво, чи то ховала відсутність верхнього зуба, чи просто трусилася. Затарабанила:

— Я мало не впала, голос її, і говорить таке, що вмирає, і більш нічого… Я — дзвонити, трубу не бере. Я — на таксі, я собі не знала, що дорогою думати…

— Таксі оплачу. Те, що сюди проїздила, і… те, що назад. Замовляй.

Бончук показово ривсь у портмоне. Жінка (точно, у досьє, яке визбирувала Лобода, зазначено, її Тетяною звати) намагалася не дивитись на нього. Піднесла каву до губ. Чи ковтнула, чи лише торкнулася рідини язиком.

— А міцніше?

— Вибачте? Зробити іншу, міцнішу каву?

— Ні. Просто ковток чогось міцнішого…

Бонк вибухнув. Здавалось, іще слово, й він викине Тетяну за двері, власноруч. Соломія обережно подала голос:

— Лікарка сказала, Анастасія не буде спати довго. Не міцно спатиме. Може…

Нагору піднялись утрьох. Лобода не знала, чи випадає йти служниці, проте їй треба було побачити цю зустріч. Асі з хрещеним. І з мамою, еге ж. Ішла сходами, відставши на півкроку. Але у двері довелось стукати саме їй: Бончук і Тетяна перезиралися, й чомусь тягнули паузу.

Ася сиділа в ліжку. Ася глянула на них лише один раз. І, не даючи нікому сказати першого слова, раптом закричала:

— Чого вам тут?! Лишить мене, вже лишить, мені не треба нікого! Я вимагаю, щоб у моєму домі… Чекайте, Роман повернеться, він вас усіх звідси викине! Лишіть мене!

Нанизу Тетяна відразу ж схопила свою сумку, рушила на вихід. Пішла — не прощаючись. Не згадавши про гроші на таксі.

Бончук мовчки взявся до кави, яка встигла вистигнути. Не мусила ж Соломія і перед ним зображати Нелю! Не мусила, й тому сягнула по друге горня.

— У цієї Тетяни, як то кажуть, проблеми з алкоголем? Це так, Анатолію?

— Так — не так… А я і не кажу, що вона алкоголічка. І рожа не пропита, і вабщє, медсестрою робить, в поліклініці там, і по людях: укол поставити, чи що. Просто — чого їй тут ошиватись, га? Малою Аську на бабцю кинула, потім узагалі кудись за кордон сплавила, так же ж? А тепер треться, переживає вона… Треться, бо дівці уже мокрі пельонки міняти не треба, і тому, що грішми тут смердить? І ще… Той Аськін, Роман, він якось заліпив, що мати погано на неї вліяєт, що, мовляв, Танька, коли в гостях у Кракові раз була — чи не крала пляшки у старого Дзюника. Ну, й що Ася від неї хорошому не навчиться… Подумай, як воно у мене виходить? Я ж того Ромку — не люблю, але ж і її, Таньку — не люблю, так…

Бонк замовкнув. Одним ковтком закинув у горло залишки кави. Закашлявся. Почервонів:

— Ну, да, я скот! Ну, да, грамулю коньяку бідній Таньці пожмотився, а нею, може, й справді трясе, бо ж — мать… Ну, що ти вперлася своїми глазіщами, чого буравиш?!

Лобода допивала каву. Мовчала.

Колись — 5. Тетяна

Вона розплакалася прямо на вулиці. Не могла стриматись, аж давилася сльозами. Ковтала їх, а те, що геть не зміщувалось у горлі, незграбно підбирала з-під очей пальцем. Спинилася, щоб попустило.

«Та хрін їм на рило! Щоб я колись ще, щоби я хоч раз… Один — знущається, ще й позорить. Друга…» При думці про другу, яка сьогодні не сказала до неї нормального слова, ще й лякала, подивись ти, Романом, який «викине», дихати стало просто неможливо.

* * *

Свою малу Таня народжувала важко. Тобто, може, як і всі, чи хоча б більшість породіль. Проте, їй, вісімнадцятирічній, здалося, що витерпіти цього просто неможливо.

Мати потім, чи не через місяць, дорікнула їй. Мовляв, акушерка — а були вони, виходить, знайомі — сказала: «Ваша Таня поводила себе просто не гідно».

Гідність? Яка ж може бути гідність, коли нічого від тебе не залежить, коли усе рветься, але ти не можеш сказати: припиніть, я уже не хочу народжувати, негайно припиніть, я не граю!

З жовто-кривавого мороку долинали голоси, які забороняли їй зводити коліна — «дитина йде, розкрийся, ну ж!» Вона не володіла тілом, коліна знову намагалися зробити щось не таке, і одного разу вона отримала від акушерки міцний ляпас.

А потім — ну, що ж, тішилася, що має доню. Готова була її захистити, якби щось. Але мала, що по захист, що по кашку — бігла у широко розставлені, чисто вимиті долоні своєї бабусі.

До неї ж бігла — не по буденні справи. По цукерку свята. І то, могла цілком серйозно виставити два пальці: «а бабуся дозволяє тільки дві канфети на день!»

Тані самій хотілося свята. І так, аби ніхто їй його не нормував.

Валерій? Батько Асі? Їй-бо, якби не завагітніла від нього в сімнадцять, якби зустрічалися вони собі довше, не вийшла б за нього. Бо так, були вони чужими.

Пізніше, коли здавалося, що не буде вже нічого, був Микола. Ніколи не говорила — «мій другий