Андрій Котовський - Потопельник у рожевих рукавичках

Тихо пішла наниз, ноги трішки ослабли від напруження останніх хвилин, і, ніде правди діти, хотілося десь побути самій.

Зайшла за ріг будинку, стала при мангалі. І зауважила — його вміст відучора зазнав змін. Тут більше не було здутого матраца. А поліровані, чи то лаковані дощечки? Дивина. Їх нащось порубано вщент.

Вона уже повернулася в будинок, коли згори знову долинув крик. На цей раз — без відчаю. Слабкий, високий — «Нелю!»

— Шок зняли. Ми побудемо тут з півгодини, подивимось, як усе піде. Може й не треба в лікарню. Та мусимо почекати, глянути. Де можна помити руки? Ага, хвора хоче, щоб ви були біля неї, це ж ви — Неля?

Провівши лікарку у ванну, Соломія раптом згадала: вона не бачила ні нанизу, ні на подвір'ї того невідомого мужика, який раптом з'явивсь у кімнаті, котрого ганяла за льодом. Спитала в лікарки — де, мовляв, пан, котрий відчинив вам? Та — не знала.

(«З таємничого візитера залишився лише картатий носовичок, він же лід у нього загорнув… Хто це? Як для янгола-охоронця, то живіт занадто стирчить. Та й дивився він на усю цю біду, скоріш, із цікавістю… Хоча, щодо погляду — може мені й здалося. Хоч би Бонк уже під'їхав, чи що!»)

Ася й далі лежала без подушки. Її обличчя потрохи набирало прийнятного вигляду. Рука, звичайно, роздулась («і знайшла ця гадина медоносна де вжалити — просто у жили, біля самої долоні»). Здоровою рукою дівчина потягнула Лободу до себе, просто вчепилась у її пальці:

— Страшно було, боліло страшно, але ж пам'ятаю! Я, розумієте, цього разу пам'ятаю усе, не так, як тоді, коли сходи зламалися.

Дівчина говорила гарячково, плутано. Лобода спочатку не зрозуміла, про що це взагалі. Але, зосередившись, інколи підштовхуючи її короткими запитаннями — довідалася чимало.

Перше — Ася, виходить, не просто зашпорталась і покотилася східцями. Сходинки під нею чомусь тріснули, а це дивно, зважаючи як на вагу, так і на те, що дошки — вони як дошки, ламкими не видаються.

А друге — геть незрозуміле. Ася бідкається, що не може пригадати ні як опинилася на сходах, ні як побилася, ні як дісталася назад до ліжка. Все ж таки — наркотики?..

Хоча… Виглядає, що провал у свідомості жахає її. Вона, попри весь нинішній алергічний кошмар, навіть радіє, так-так, тішиться, що сьогоднішня травма не забрала пам'яті. А якщо людина вживає якусь забодяжку, вона мала б знати, що будуть провали, спокійно усвідомлювати це?

Гарячкова мова уповільнилась, очі прикрилися. Дихання було рівним. Мабуть, задрімала під ліками.

Коли східцями загупав Бонк, Соломія, прочинивши двері, приклала палець до губ.

Хрещений почувався у будинку скуто. Аби поговорити, присіли на терасі. Бончук опускався на білий пластик обережно, мало не помацав, щоб перевірити на міцність хистке сидіння.

Хто знав, що в дівчини стійка алергія на бджіл? Та знати міг кожен, хто був знайомий з Асею. Вона про це говорила, смикалась, як помітить десь летючу кусючку. Бджола вжалила одного разу в дитинстві — так бідолашна під крапельницею лежала. Ще раз було, нібито десь на морі…

— Та стривай, до чого тут — знав-не знав? Комаху ж не напустиш, це не пес. Просто біда сталась!

— У даному випадку — біда рукотворна…

Лобода чітко змальовувала Бойкові картину, яка й досі стояла перед її очима.

Кімната нагорі. Двері було міцно причинено — вона ж їх відкривала, коли прибігла на крик. Причинені — без шпаринки.

Вікно. Оце, скісне, мансардне. Сонце вже розжарилося. На вікно натягнуто цупку ролету (чи як вони називаються, ці жалюзі, що не складаються з окремих пластин, є суцільними?). Знову ж таки, немає ні шпаринки.

Коли Соломія влетіла в кімнату, дівчина стояла біля комода з шухлядами, що під дзеркалом. Одну з шухляд було відчинено. Та, зрештою, Ася сама, коли у гарячці переповідала усе, сказала, що біль відчула саме тоді, коли рукою полізла всередину.

Отже. Отже, небезпечну для алергетика комаху в шухляду хтось запустив. Навмисне? А як ненавмисне можна зробити таке? Якщо комаха навіть залетіла б у кімнату раніше, скажімо, з холу, коли двері в Асину кімнату були відчинені. То й кружляла б собі. Якщо б, потрапивши таким чином, залетіла в шухляду, яка була незамкненою. То й вкусила б раніше. Бо Ася, коли у гарячці відповідала на запитання, точно сказала: вона, вранці беручи з шухляди гребінець, ще сердилася, що ящик закрився міцно, з голосним звуком. А коли, через годину чи більше, вирішила взяти з шухляди щось інше, то тягла її з силою, опустила руку, й… Між першим та другим підходом до ящика Ася з кімнати виходила, й надовго.

Часу для розмов було обмаль. І об'єктивно, бо ж краще комусь бути коло хворої. І суб'єктивно. Бо що Соломія, що Бончук, не змовляючись, відчували, що тут, у котеджі, час, незважаючи на погідну на перший погляд тишу, є спресованим. Задушливим. Нещедрим.

Лобода наразі (на цей форс-мажор) вивела Бонка з числа підозрюваних. Ну, добре, з числа мутних. За його ж виразом. Бо валила йому геть усе, що здивувало, що було підозрілим.

Бонк розгубився. Ляскав пальцями по столі. Як це — водний матрац прорізано, і є біля рукотворного отвору плями, напевне, що клею? Та добре, це ще дурня. Але ж як це — Ася зі сходів не просто навернулась, а вони під нею проломилися?

Соломія пригальмувала. Лишила незасвіченими два куски сюжету. Не сказала про дивну ситуацію із Асиною втратою пам'яті на момент польоту зі сходів. І змовчала про те, що Роман чи-то обдурив її, Нелю-Солю, чи й не збрехав, а просто випадковість, але є неув'язка щодо цього сміття в старому мангалі. Яке, до того ж, або зникає, або змінює параметри.

Зате вона з’ясувала про несподіваного візитера, того, що зник, принісши лід.

— Едька… Сучий син.

Соломія пригадала собі цю гілочку з генеалогічного древа старого Дідуха. Так-так, чи син, чи, скоріш за все, не син Дзюника. Вихованець його покійної дружини Марії-Мусі.

— Казала мені мала якось, що той швендяє сюди чи не щодня. Вдушитись готовий, що Дідух пригрів Аську, а не його.

— Ну, гаразд, набивається в гості… Але ж воно не так, він заходить, ніби до себе додому, невідомо як, сам собі відчиняє.

— Бо прохідний двір! Вони ту, калітку, взагалі не закривають! Заходь — хто може, бери — що хочеш…

Задзеленчав дзвінок. Отже, через хвіртку таки заходять не усі, хтось таки користується дзвінком до дверей, котрі можна