Андрій Котовський - Потопельник у рожевих рукавичках

По раптовій смерті Миколи години та дні стали зяяти пусткою. Здається, спокійно б і собі померла. Аби лишень не від власної руки… Та смерть — так, щоб реальна — її наразі обминала. Одного разу, в маршрутці, недобре посміхнулась у вікно. Не смерть, а Таня посміхнулася, проїжджали-бо повз якусь рекламу, на якій, аби заперечити принади цигарок, було розміщено тонкі високі літери: «Курці помирають рано». «Виходить, реклама і тут збрехала!..»

Їй — 45. Вже чотири, так, чотири, та й з хвостиком, роки по тому, як не стало Миколи. І безліч років, здається, минуло, як життя доньки пливе не поряд, пливе власним, відокремленим курсом.

Брата матері, заможного й суворого Дідуха, в дитинстві треба було звати — дядя Володя. Мама, щоправда, поза очі казала — «твій вуйко Влодко». Але коли одного разу Таня саме так звернулася до родича, його дружина, тьотя Муся, аж почервоніла з цього вуйка. З виразом — ми шоколадку їй, а вона, гляньте, бридке слово.

Та хоч вуйко, хоч дядя — він не часто навідував.

Коли ховали маму… Коли він, з якогось дива, мало того, що приїхав, посидів біля труни, так ще й припечатав — забере Асю… Що вона могла поробити? Та й чи конче треба було робити щось усупереч?

От чого таки не треба було, так це самій пхатися у Краків!

Запросили несподівано. Дочка надіслала вже оплаченого квитка. На літак. Написала — «ми тебе зустрінемо».

Таня вийшла з терміналу. Ні Асі, ні дядька. Отак. Взагалі — ні одного знайомого обличчя. Вона стояла. Тимчасом, усі, хто прилетів, і ті, хто зустрічав, швидко розсотувались. Вона ж стирчала, геть розгублена. Аж — побачила: своє прізвище на табличці. Написане латинкою. Табличку, звичайний аркуш з літерами, виведеними маркером, тримав у руках якийсь юнак. Він сам рушив до неї: «Треба розуміти, ви і є родичкою пана Дідуха…»

Бідною родичкою. Цей Роман, цей хлоп, місце якого в домі її дядька було не зовсім зрозумілим, дав їй відчути це чи не з перших хвилин в аеропорті.

І далі, далі… Вона сказала йому, що звати її Танею. Ну, то й що? Він же, якось дивно, з незрозумілою іронією, тільки-но стали на поріг, заволав до старого Дідуха: «Ну ось, ваша Таня!» І старий голосно заіржав, навіть перш ніж привітатись. Посміхнулась і Ася. Неприємно, незрозуміло. Потім, коли йшлося за якісь домашні доручення, говорили, з наголосом на імені, явно неприємним наголосом: «А це — зробить наша Таня, еге ж?»

Невже, невже Ася не могла пояснити їй, відразу ж, у чім справа? Нагадати дрібничку, те, що польською «таня» — це прикметник! Котрий означає «дешева».

«Таня ковбаса». «Таня одіж». Нормальні гіди відразу попереджують туристок, котрі на ім'я мають так, як і вона, що краще називати себе тут виключно Тетяною…

Ася дивилася на свого дядя Дзюника майже не дихаючи. Готова була летіти, аби виконати будь-яку забаганку старого. За Романом — пасла очима, крадькома, закохано.

А як дивилася на неї? Відразу й не зрозуміти. Схоже на цікавість, але, точніше, напевне ось як — із запитанням. Та про що саме хотіла спитати, про що так і не спитала її дочка?..

Євросоюзівська ціна на пачку конче необхідних Тетяні сигарет заставляла здригатися. Пачка тягне на тринадцять злотих! Значить, множимо на шість, по курсу до гривні. На шість з копійками. Більш ніж вісімдесят гривень — за пачку!..

Таня спитала у дочки, чи не можна десь тут, хіба б на базарі, придбати якийсь нелегальний тютюн. Було б, може, дешевше? Ася обурилася — мовляв, у цивілізованому місті про такі штуки не може бути й мови, нема тут такого!

За два дні у будинок навідалася прибиральниця, українка. Таня відкликала її набік, запитала. Заробітчанка, щоправда, виглядала справжньою панею, в усякому разі, саме так трималася щодо Тетяни. Перепитала, ніби з подивом: а нащо це (треба розуміти, нащо гості шанованого, заможного пана Дідуха сумнівні перекупки?..). Але таки зжалилася.

Таня на папірці записала, як дістатися до точки, біля якої ляди, точніше, під якою лядою спитати контрабандний крам. Папірець ще добу жмакала в кишені. Бо це — десь на околиці, та ще й не пізніше дев'ятої ранку, хто її туди повезе?

Старий аж скакав, довідавшись, що вояж потрібен, щоб купити «смердючі твої папіроси». Здається, все ж таки відпустити їх на той базар його вмовила Ася. Ася-Аська, вона пошкодувала її!..

Ілюзія розвіялася зранку. Старий зажадав, аби Ася сіла за кермо — «я дарма тебе на курси посилав, га?»

Ася зло цокала підборами, підходячи до автівки. Тетяна схолола — невже все, що зв'язане з нею, викликає у дочки таку знавіснілу нехіть?

Але… Ася відкривала дверцята, ніби мала опуститися на розпечену пательню. Кермувала зі зблідлими, зібраними в тугий вузлик губами. «Вона мовчить саме тому, що Дзюник загнав за кермо силоміць… Вона боїться їхати машиною. Вона не на мене гнівається. Вона просто боїться, маленька моя. Сирітка. Як їй тут живеться?..»

Хвиля з живота піднімалася до горла, штовхала чимдуж обійняти свою дівчинку, про щось говорити, відверто, без гри-поєдинку… Гей-гей, хвиля була ілюзією, що розтанула. На базарі Ася просто шарпала мати. Поглядом, словом. «Це тут. Сама питай за свої сигарети. Я не буду!»

Тетяна безпорадно совалася серед яскравого краму. Ззаду плямисто коливалися квіти, спереду у вічі плигали лаковані перці-помідори. Питала про контрабандні цигарки, шепотіла ламаною польською. Їй не відповідали. Відволікалася, очима шукала жовту блузку дочки, яка, заглядаючи в екран смартфона, чи що там у неї, була уже далеченько, щось купувала. Та ж вона загубить її, забуде на цьому базарі, ось скупиться, та й поїде!

Нарешті — підказали. На ляді лежав найпростіший трикотаж, проте товстелезна баба кивнула, висунула з-під ляди сумку — «по вісім, прошу пані!»

Таня похапцем рахувала, на скільки стане грошей. Треба було переводити у гривні, щоб миттєво прикинути, чи вистачить потім на дожиття в Києві до получки.

Ася не давала спинитися, Ася казала, що їй лишилася лише сметана, дядьо Дзюник казав — сметани, з базару… «Час уже. Треба повертатися. Роби щось, або взагалі не купуй!» Ася обернулася до прилавка з молочкою, а Таня, щоб все ж таки полічити, множила цифри у стовпчик — на бігу, добре, що в кишені був той папірець з адресою, де купити, що продиктувала заробітчанка-пані, була ручка, але ручка раз-по-раз рвала папірець…

У будинку Дзюника, в кухні, на полиці, стояла розкоркована пляшка. Здається,