Олександр Васильович Афонін - І день як вимір нашого життя

Все по кругу, по кругу, по кругу… Вот опять знойный август в пыли, На площадке все те же качели, Но деревья уже подросли, Ну а мы быстро так… поседели. «Незабутнє… Те, що позабути…»
Незабутнє… Те, що позабути Ти не зміг у вихорах буття. Це події, але більше люди, Ті, що стрів ти упродовж життя. Ні, не посадовці й депутати, Й не міністрів нескінченна «рать». Їх, безликих, треба забувати, Бо таких не варто пам’ятать. Незабутні… Ці не лізуть в очі, Їх відсутність слави «не пече». Вони мовчки в злії дні і ночі Дружнє підставлятимуть плече. І в найтяжчу, у лиху годину, Не важливо, звуть їх чи не звуть, Хліба скибку, і для них єдину, Непомітно в дім твій принесуть. Незабутніх треба пам’ятати, Бо вони є тим, що в світі сутнє! Ти їх поіменно будеш знати, Якщо стати зможеш незабутнім. «Яке блаженство – дощ в серпневу спеку…»
Яке блаженство – дощ в серпневу спеку, Дзвінкий, веселий, іграшковий наче! Іще й гримить десь високо й далеко… А дощ сміється зараз, а не плаче. Він торохтить по жерсті й черепиці, Виблискуючи в сонячнім промінні. Я підставляю руки і обличчя Під дощ святий, що впав так вчасно нині… До ювілею Михайла Ватуляка
День гарних почуттів. Так, як ніколи… Таких-бо днів не дуже і багато. Ірен, Михайло, Ігор і Микола… У колі друзів – це подвійне свято! Додам іще Андрія і Галину, Артема і Наталю поруч, збоку… Неначе мить промчали ці години. Посвяткували, значить, ми нівроку. І чарка нам не