Девід Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

до криниці та до туалету надворі, а вони за 400 метрів звідси. Тихон, який не підводиться з ліжка, користується відром.

Вона розповіла про те, як працювала оператором конвеєра на шахті «Бутівка», про нещасний випадок із чоловіком і про становище сина, який мав мало шансів колись залишити цю кімнату, в якій прожив усі сорок років свого життя.

Я спитав, чи намагалася вона поліпшити свої житлові умови. Дмитрієва відповіла, що просила надати їй окрему квартиру в листі до Анатолія Дюби — наступника Савича на посаді директора «Бутівки», посилаючись на стан свого чоловіка та його похилий вік. Дюба відповів, що її запит передано його заступникові з житлових питань. Після цього вона більше нічого про це не чула.

Коли Дмитрієва завершила свою розповідь, кімната була майже заповнена сусідами, які теж прийшли поскаржитися на свої житлові умови. Вони сказали, що пенсіонерів завжди відкидали в кінець квартирної черги, а керівники шахти тим часом незаконно роздавали квартири своїм родичам і друзям.

Я попросив пенсіонерів поділитися пережитим, і вони почали один за одним розповідати свої історії.

Лідія Білозорова, 78 років, пропрацювала 18 років, власною спиною гальмуючи вагонетки з вугіллям на нижній площадці похилого спуску. Виснажена цією роботою, вона врешті-решт вийшла на пенсію (невеличку) і жила на кухні комунальної квартири. В 1979 році вона пішла до одного з керівників шахти просити однокімнатну квартиру й показала йому свідоцтво, яке підтверджувало, що вона багато років займалася важкою працею. Керівник сказав: «Ви працювали на орден. Тож отримуйте його. Я для Вас нічого не можу зробити».

Вісімдесятирічна Ольга Фаміна розповіла, що працювала сортувальницею вугілля і тепер отримує пенсію в 24 рублі на місяць, якої їй не вистачає на молоко. У відчаї вона звернулася по допомогу до райради.

«Ви маєте ліжко?» — спитав тамтешній чиновник.

«Так».

«А плиту?»

«Так».

«Чого ж Вам іще? Ідіть звідси».

Фаміна розплакалася. «Я сюди більше не повернуся», — сказала вона.

Інші мешканці Нової Колонії теж розповідали про комірки та кухні, в яких їм доводилося жити. Згодом ми розпрощались, і Бєлозорова провела нас надвір. Сіре небо потемніло, швидко схолодніло, й пішов дощ.

Наступні кілька годин ми провели, подорожуючи Донецьком на таксі в пошуках різних людей, яких пам’ятав Нікітін, але знову марно. За роки переслідувань він вочевидь втратив зв’язок із багатьма людьми, яких колись знав.

Врешті-решт ми вирішили повернутися до нікітінської домівки. Коли ми дісталися Панфіловського району, похолодніло ще більше, вітер ущух, і дим повільно здіймався з димарів у морозному повітрі. Ми піднялися до квартири Нікітіна, де Любов готувала на кухні вечерю. Це був довгий день. Ми майже сімнадцять годин кружляли містом, але єдиним нашим успіхом можна було вважати бесіду з групою пенсіонерів. Робочий люд міста приховував свої думки та почуття за завісою мовчання.

За півгодини до півночі Любов подала нам вечерю, а потім Нікітін показав мені дещо з написаних ним звернень, в тому числі до Всесвітньої федерації праці та Британського конгресу тред-юніонів, де він просив про допомогу в організації незалежної радянської профспілки. Читаючи ці документи, я був вражений не лише сміливістю Нікітіна, а й його феноменальною волею до боротьби. Любов принесла нам чаю з варенням, і нас охопив якийсь тужливий настрій.

Вперше за весь день я замислився над наслідками цієї поїздки для Нікітіна. Я підійшов до вікна й відсунув штору. Півмісяць слабко освітлював рейки та гаражі, і поки я дивився, зі затінку виступило кілька чоловіків у темних пальтах і хутряних шапках.

Коли я повернувся до столу, Нікітін спитав, коли ми збираємося їхати з Донецька. Я сказав, що, мабуть, у понеділок.

«Думаю, вони схоплять мене, щойно ви поїдете», — спокійно сказав він.

Ми якийсь час сиділи мовчки — я писав свої нотатки, й ми пили чай, розмішавши в ньому варення, від якого він став червоним.

Цілком усвідомлюючи складність становища Нікітіна, я намагався винайти якийсь спосіб забрати його із собою до Москви. Було ясно, що КДБ не дозволить «Аерофлоту» продати Нікітіну квиток на літак, але можна було поїхати потягом. Розмірковуючи вголос, я говорив Нікітіну, що на кілька днів він може розчинитися в московському натовпі, а потім зв’язатися зі мною через Сереброва, й ми тоді вирішимо, що робити.

«Ви можете провезти мене в своїй автівці», — сказав Нікітін.

«У моїй автівці?» — перепитав я, не зовсім розуміючи, що він має на увазі.

«До посольства, — пояснив він. — Я сховаюся на задньому сидінні, Ви проїдете повз охорону, і я попрошу політичного притулку».

«В американській амбасаді?»

«Авжеж. Ось як ті п’ятидесятники, що там тепер живуть[4]».

«Але що Ви там робитимете?»

«Я вмію все. Я електрик, тесляр, можу будь-що полагодити, вмію класти цеглу. Хай би що вони мені доручили — я виконаю».

«Але ж Вам, можливо, доведеться залишитися в американському посольстві до кінця своїх днів», — сказав я.

«Це краще, ніж бути замордованим до смерті в психлікарні», — відповів Нікітін.

Наш настрій ставав дедалі похмурішим. Запітнілі зсередини вікна вкрилися візерунками — ознака сильного морозу. Кевін вимкнув портативний магнітофон, яким зазвичай записував наші розмови.

«Переправлення радянського громадянина до іноземної амбасади, — обережно почав я, — суперечить вашим законам. Незважаючи ні на що, ми повинні діяти в межах закону. Якщо я привезу Вас до американського посольства, мене можуть заарештувати. І найкраще, на що я можу сподіватися, — це негайна висилка з країни».

Я замовк. Нікітін теж довго нічого не говорив.

«Все так, — сказав він нарешті. — Я сам знайду вихід».

Він допив свій чай, який вже встиг охолонути, і додав, маючи на увазі кадебешників, що мерзли надворі: «Я відплачу цим мракобісам. Всі ці роки вони мене мордували та принижували...» Його думки ніби десь блукали. «Я не переживаю, — сказав він. — Я знайду вихід». Нікітін подивився на свої руки, складені на столі. «Так, — твердо додав він, — із кожної ситуації є вихід».

Мені раптом стало соромно, що я думав про своє вигнання. Я сказав Нікітіну, що зараз важливо привезти його до Москви, але тепер думка про подорож туди та звернення до іноземного посольства, схоже, стала йому неприємною. Він сказав, що за одним із донецьких териконів є густий ліс. В ніч на неділю можна було б туди під’їхати, і ми з Кевіном постояли б там із чверть години, прикриваючи Нікітіна від поглядів кадебешників, поки він тікатиме до лісу.

Я знову підвівся й підійшов до