Девід Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

п’ять неділь, і кожного, хто насмілився би скористатися своїм законним правом відмовитися, звільнили би з роботи.

В які дні надавати відгули за працю по неділях, вирішувало начальство, а години роботи шахтарів могли змінюватися відповідно до вимог виробництва. Впродовж одного-єдиного місяця шахтар міг відпрацювати нічну зміну (з 22-ї години до 6-ї ранку), ранкову зміну (з 6-ї до 14-ї), а потім і другу зміну (з 14-ї до 22-ї) без жодної компенсації за такий напружений графік, отримуючи лише додаткові 22 копійки на день за роботу вночі.

Шахтарі жили практично в стані постійної мобілізації. Нікітін сказав, що донецьке керівництво тримає робітників під контролем завдяки тому, що розколює робітничий клас. На «Бутівці» всі гірничі бригади працювали на однакових комбайнах, але для ефективної праці їм були потрібні також вагонетки, вентиляційне обладнання, матеріали для укріплення стовбура шахти, вода та запчастини. Забезпечення всім цим було гарантоване лише ударникам, які завжди виступали на зборах на боці керівництва, і тому ці ударники регулярно видобували більше вугілля. А оскільки зарплатня залежала від видобутку, вони й заробляли вдвічі більше за ту саму роботу, ніж члени звичайних бригад.

Я спитав у Миколи та Зіни, чому так мало шахтарів готові обстоювати права трудящих.

«Робітники бояться кидати виклик начальству, — відповіла Зіна. — У цій країні правди не люблять».

Вона додала, що більшість шахтарів чекають на окрему квартиру по 15–20 років. Тому вони навчились уникати будь-яких конфліктів, сподіваючись зберегти роботу і своє місце в квартирній черзі.

Крім розподілу житла дирекція шахти контролювала також графіки відпусток шахтарів, що давало їй величезну владу над людьми, які цілий рік працювали під землею.

Коли ми зібралися йти, було вже пізно. Але перш ніж повертатися до нікітінської квартири, ми з Миколою та Зіною перейшли з літньої кухні в їхнє помешкання. Воно містилося на розі будинку й складалося з погано освітленої кімнатки, заставленої меблями, та передпокою, відокремленого від кімнати шторою. Ванною кімнатою в кінці коридору сім’я користувалася разом із трьома іншими родинами.

Нікітін сказав, що більшість шахтарських родин у Донецьку живе у схожих умовах, по п’ятнадцять років чекаючи на окрему квартиру. І якщо вони ворогуватимуть із начальством, то житимуть у таких умовах до кінця своїх днів.

Коли ми залишали квартиру Зіни та Миколи, вже горіли вуличні ліхтарі, а на місто спустився легкий туман. Ми вийшли на вулицю, зупинили таксі й повернулися до квартири Нікітіна в супроводі білої автівки з чотирма чоловіками всередині.

Перед нікітінським будинком я побачив ще людей, які стояли на тротуарі або сиділи у припаркованих машинах.

Сестра Нікітіна Любов приготувала для нас вечерю. На початку 12-ї години я підійшов до вікна й відсунув фіранку. На вулиці, навпроти будинку, стояли дві автівки. За цих обставин я завважив, що наша присутність забезпечує Нікітіну певний захист, і ми вирішили не повертатися до готелю. Любов постелила мені на дивані, Кевіну — на ліжку, а Нікітін пішов спати до кімнатки сестри.

ДЕНЬ 2

Будильник розбудив нас о 4:30 ранку. Ми одягалися, поснідали, вийшли з нікітінської квартири й пішли тихими вулицями в напрямку дороги, що вела до шахти «Бутівка».

На вулиці потеплішало, йшов дрібний дощик. З димарів побілених хат піднімався дим. Ми дійшли до автобусної зупинки, де стояли в очікуванні купки чоловіків. У ранковому повітрі було видно блакитні димки від їхніх цигарок. Під’їхав автобус, і за двадцять хвилин ми прибули до шахти.

Вона була сукупністю шахтових копрів і будівель із червоної цегли. Ми з Нікітінім підійшли до входу в лазню. В димному тумані ореолами горіли ліхтарі. З лазні один за одним виходили шахтарі у своєму звичайному одязі й поспішали на автобус, щоб їхати додому. Багато хто з них впізнавав Нікітіна й тис йому руку, питаючи, де він був. Проте, коли він спробував зав’язати розмову, це йому не вдалося. Ситуація викликала у шахтарів підозру. Нікітін указав на нас із Кевіном, сказав, що ми є представниками «двох найвпливовіших газет у світі», і пояснив, що допомагає нам у написанні статей про умови життя шахтарів у Донецьку. Однак така рекомендація не дуже нам допомогла. Гірники, мабуть, боялися, що за Нікітіним стежать. До того ж дехто з них, безперечно, знав, що Нікітін перебував у психлікарні, і не прагнув розділити його долю.

Зрештою лазня спорожніла, й ми перетнули вулицю та спробували поговорити із шахтарями на автобусній зупинці. Проте коли Нікітін згадував, хто ми такі, вони або замовкали, або змінювали тему й зауважували, що автобус спізнюється.

Поступово спорожніла й автобусна зупинка. На шахті почали працювати двигуни, й ми відчули під ногами легку вібрацію. Шанс поговорити із шахтарями «Бутівки» цього ранку було втрачено.

Ми залишили шахту й пішли вулицями Донецька. Проте ні в магазинах, ні в кав’ярнях, ні на автобусних зупинках нам майже не вдалося ні з ким поговорити. Я згадав слова однієї жінки в Москві, яка сказала мені, що за сорок років життя в Донецьку вона жодного разу не почула «вільної, відверто висловленої думки». Спливали години, і я почав замислюватися, чи варті взагалі таких зусиль наші намагання порозмовляти з гірниками.

Нарешті в Нікітіна виникла ідея. Він сказав, що дехто із шахтарів-пенсіонерів із «Бутівки» живе в районі, відомому як Нова Колонія, й на відміну від гірників, що працюють, вони, можливо, погодяться поговорити з нами, бо їм нема чого втрачати.

Після сорокахвилинної поїздки на таксі ми опинилися серед комплексу житлових будинків на краю провіяного всіма вітрами степу. Нікітін підійшов до літньої жінки, що йшла порослою бур’яном стежкою до першого з будинків, і спитав, чи можна нам подивитися на її помешкання. На наш подив, вона запросила нас до себе.

Жінку звали Матрьона Дмитрієва, і вона провела нас до кімнати, де зі стелі звішувалася мокра білизна, а щільно наставлені стільці та шафи були вкриті пилом. Через відкриті двері зазирали інші жінки, і Дмитрієва запросила їх зайти познайомитися з «гостями».

Я спитав Дмитрієву, чи може вона розповісти нам про своє життя, й мені здалося, що ця цікавість їй приємна. Вона сказала, що працює в лазні на шахті «Бутівка» й що разом із чоловіком-інвалідом Тихоном і сином Віталієм живе в цій кімнаті, маючи свій куток на загальній кухні, від 1945 року. Її 80-річний чоловік, який втратив обидві ноги ще в 1938 році, потрапивши під колеса вагонетки на териконі, спить на ліжку в кухні. Вона розповіла також, що в будинку немає водогону, тож доводиться ходити