Девід Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

дверей. Нікітін вийшов із посольства на морозну вулицю й одразу ж був заарештований співробітником КДБ у військовій формі. Озирнувшись на будівлю амбасади, він побачив, що з кожного вікна за ним спостерігають люди.

Нікітіна забрали до найближчого відділення міліції, а потім знову відправили до дніпропетровської спецпсихлікарні, де він негайно отримав ін’єкції трьох препаратів — трифтазину, тізерцину і хлоропротиксену, внаслідок чого йому стало важко пересуватися.

Нікітіну було страшно знову опинитися в цій лікарні, але, на його подив, друге перебування тут виявилося набагато легшим. Співробітники лікарні пам’ятали, що Нікітін — вправний тесляр і каменяр, і стали залучати його до різних будівельних робіт, призупинивши на цей час медикаментозне лікування. Незабаром до Нікітіна почали ставитись як до вільного працівника, але був один випадок, коли йому нагадали про його статус. Одного дня, виконуючи якусь ремонтну роботу, він перервався, щоби поговорити з викрадачем літака Серрі. «Політичним» було суворо заборонено спілкуватися між собою, і коли санітари побачили Нікітіна і Серрі в коридорі, вони схопили їх, затягли в окремі палати й почали вколювати галоперидол та аміназин. Нікітіну робили по два уколи три рази на день, аж поки на його сідницях не залишилося вільного місця.

По завершенні цього курсу ін’єкцій Нікітін повернувся до роботи. В жовтні 1979 року його перевели до донецької 2-ї психіатричної лікарні, з якої випустили через сім місяців, 5 травня 1980 року.

Вийшовши на волю, Нікітін знову оселився в квартирі сестри, але все ще не міг знайти собі роботу.

Ще в дніпропетровській лікарні Нікітін почув від інших пацієнтів про організацію, яка була створена московськими дисидентами й називалася Робочою комісією з розслідування використання психіатрії в політичних цілях. Після звільнення він за першої ж нагоди поїхав до Москви, щоби зустрітись із членом цієї комісії Феліксом Серебровим, адресу якого дізнався з передач іноземних радіостанцій.

Нікітін розповів Феліксові свою історію і вперше за всю свою тривалу боротьбу відчув, що зустрів у Москві людину, готову вислухати його зі співчуттям і розумінням. Після цього Серебров вирішив зателефонувати мені.

Фелікс мешкав у новому робочому районі Москви, неподалік Олімпійського селища, і я приїхав до нього в ту годину теплого літнього вечора, коли довкола ще вирувало життя. Приблизно за чверть години після мого прибуття пролунав дзвінок, і Фелікс пішов відчиняти двері. В дверях стояв невисокий кремезний чоловік у картатому піджаку зі значком «Інженер» на лацкані. Вгодованим обличчям, колючим поглядом блакитних очей і подвійним підборіддям він трохи нагадував молодого Микиту Хрущова.

Нікітіна саме перед тим оглянув Анатолій Корягін, харківський психіатр і член Робочої комісії, який визнав його психічно здоровим. На моє прохання Нікітін розповів свою історію, а за три місяці запропонував поїхати разом із ним до Донецька, щоби познайомитися з реальними умовами життя радянських трудящих. Я підмовив Кевіна Клоуза приєднатися до нас, і ми вирушили до Донецька.

Нікітінська хитрість залишила кадебешників ні з чим — принаймні тимчасово, і ми піднялися до його квартири. Нікітін перевдягнувся, і ми, в піднесеному настрої від своєї перемоги, стали розробляти плани на наступні дні.

Нікітін сказав, що найкраще розмовляти із шахтарями під час перезмінки, тож ми вирішили відкласти свій перший візит до шахти «Бутівка» на світанок наступного дня.

Дощ припинився, але небо залишалося хмарним, і цей шахтарський район виглядав безлюдним і занедбаним — купка напівзруйнованих будівель перед залізничним насипом під блідим, невиразним небом.

Найпершим нашим завданням було поговорити із шахтарями, але навіть із допомогою Нікітіна залишалося незрозуміло, чи вдасться нам це зробити. Іноземні журналісти були в Донецьку рідкістю, тож кожен шахтар мав підстави побоюватися, що за бесіду з іноземним кореспондентом він може втратити роботу. Водночас уся країна була збуджена звістками про робітничу кризу в Польщі та постійними звинуваченнями польських робітників у радянській пресі як «антисоціалістичних елементів».

Ми вирішили відвідати тих людей, яких знав Нікітін. Вийшовши зі шахтарського селища на трасу, ми зупинили таксі й поїхали через місто — з «хвостом» у виді автомобіля із чотирма кадебешниками, який нас скрізь супроводжував.

Ми приїхали на квартиру до одного з друзів Нікітіна, з яким він працював разом наприкінці 1960-х, але той відговорився зайнятістю. Потім навідалися до жінки, з якою Нікітін познайомився під час своїх пошуків правди в Москві, але й вона не схотіла розмовляти.

Врешті-решт Нікітін вирішив повезти нас до свого колишнього сусіда, який жив у Юзівці — районі, що носить ім’я Джона Х’юза, англійського капіталіста, який брав участь у фінансуванні перших підприємств вугільної промисловості в Донецьку.

До Юзівки ми приїхали о восьмій годині вечора, і в сріблястому світлі місяця легко було уявити, що ми потрапили до якогось англійського передмістя. Юзівка була заснована як зразкове містечко російських шахтарів і складалася з потинькованих білим двоповерхових будиночків із червоними череп’яними дахами, розташованих на просторих ділянках з акуратною дерев’яною огорожею. З обох боків добре брукованих вулиць росли крислаті дерева, а на подвір’ях виднілися літні кухні, де в гарну погоду родини могли обідати на свіжому повітрі.

Нікітін провів нас до заднього двору одного з будинків. Кількість дверних дзвінків і поштових скриньок, а також розвішана білизна, що виднілася у вікнах, не залишали сумнівів у тому, ще тепер у будинку мешкають шість-вісім радянських родин.

Ми перетнули двір і постукали в двері маленької літньої кухні. Звідти до нас вийшли тесляр із «Бутівки» Микола та його дружина Зіна, сортувальниця. Впродовж кількох годин ми слухали їхню розповідь про працю на таких шахтах, як донецька «Бутівка».

Зіна розповіла, що видобуте вугілля надходить на конвеєр разом із масою каміння. Приблизно десятеро жінок кожну зміну працюють сортувальницями, вибираючи руками це каміння з конвеєра й кидаючи його в отвір, через який воно потрапляє на платформи триколісних візків. Керівництво намагається підтримувати безупинний процес, тому жінкам доводиться, схилившись над конвеєром, сортувати вугілля якомога швидше.

Сортувальниці дихають вугільним пилом, але за ризик захворіти силікозом їм додатково не платять. У них немає і визначених перерв у роботі, бо їхні рухи цілком підпорядковані рухові конвеєра. Якщо сортувальниця скаржиться на погане самопочуття, її відсилають до медчастини і вимірюють температуру. У багатьох випадках сортувальниць примушували працювати з температурою до 38 градусів. Хворі й виснажені, вони цілком могли впасти на стрічку конвеєра.

Микола сказав, що шахтарі давно звикли до шестиденного робочого тижня, а також до праці по неділях, хоча за законом їх можна просити вийти в неділю лише двічі на місяць, і вони мають право відмовитися. В листопаді 1980 року гірники шахти «Бутівка» відпрацювали всі