Девід Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

вікна. Цього разу я нікого не побачив унизу, хоча не сумнівався, що вони там. Більше ми того вечора не розмовляли, але ми з Кевіном вже вдруге поспіль залишилися ночувати у Нікітіна.

Попередньої ночі мені вдалося заснути доволі швидко, але цього разу заважав холод. Я лежав без сну й думав про майбутнє Нікітіна. Я припускав, що йому вдасться втекти. Але що він робитиме далі? Він не мав ані грошей, ані документів. А без роботи та житла його затримання було лише питанням часу.

ДЕНЬ 3

Ми знову встали рано. Я подивився у вікно й побачив, що земля та дахи вкрилися свіжим снігом. Вуличний ліхтар слабко світив у передсвітанковій темряві. Ми одяглися, поснідали, вийшли втрьох на вулицю і на таксі доїхали до нашого готелю. Трохи пізніше ми пішли до агенції «Аерофлоту» і купили квитки до Москви на понеділок.

Робити було більше майже нічого, тож ми прогулялися центром міста. Хоча ми вже не розраховували на якісь зустрічі у Донецьку, була одна людина, на спілкування з якою ми все ще могли сподіватися. Це була дружина політичного в’язня, з яким Нікітін познайомився в дніпропетровській психлікарні. Проте коли ми до неї прийшли, її не виявилося вдома.

Зрештою ми провели весь день, вештаючись без особливої мети морозним містом, і лише під вечір, цілком випадково, Нікітін помітив жінку, яку ми шукали: вона виходила з трамваю. Наша коротка зустріч із нею стала символом тих труднощів, з якими ми зіткнулися в Донецьку.

Коли Нікітін побачив цю жінку, він підійшов до неї, і вона, здавалося, зраділа йому. Нікітін показав їй на нас. Я бачив, як вона киває головою, слухаючи Нікітіна, але потім раптом відвертається й іде геть. Нікітін повернувся до нас і пояснив, що вона не схотіла з нами розмовляти через страх, що це може якось зашкодити чоловікові.

Дорогою до помешкання Нікітіна ми знову зайшли до Миколи та Зіни. Нікітін постукав у двері літньої кухні, де ми провели вечір п’ятниці. Однак цього разу Зіна лише трохи прочинила двері й, побачивши Нікітіна, сердито наказала йому йти геть, сказавши, що їх із Миколою весь вчорашній день допитувало КДБ.

Ми повернулися до квартири Нікітіна, де Любов знову приготувала нам щедру вечерю. Нікітін відповів на деякі мої запитання щодо його колишнього життя, але поки ми розмовляли, я весь час розмірковував, чи зможемо ми допомогти йому здійснити втечу.

Після вечері Нікітін сказав мені, що залишається в Донецьку, щоби владнати деякі справи, й приїде до Москви пізніше. Це, безперечно, означало, що він вирішив зустрітися з КДБ сам на сам.

ДЕНЬ 4

Вранці нашого останнього дня в Донецьку ми розрахувалися в готелі й на таксі поїхали до Нікітіна. Під час перебування тут нам не вдалося поспілкуватися з багатьма людьми, але й здобутої інформації було достатньо, щоби зрозуміти, що умови для заворушень робітників, від яких здригалася Польща, існують і в Радянському Союзі. Ми піднялися до помешкання Нікітіна й знайшли його за роботою: він лагодив замок і вставляв двірне вічко. За його словами, він уперше за ці дні добре виспався.

Ми разом пішли до його кімнати, й сестра Нікітіна принесла нам чаю. Сам він поводився бадьоро й по-діловому. «Якщо мене заарештують, — сказав він, — я негайно оголошу голодування, а якщо запроторять до психлікарні, я відмовлюся приймати будь-які препарати, що впливають на поведінку. Хочу нагадати вам, що доктор Анатолій Корягін визнав мене психічно здоровим».

Я сказав, що все зрозумів, але наголосив на тому, що він має приїхати до Москви якомога швидше.

Більше нам нема чого було робити. Ми потисли одне одному руки й попрощалися з Любов’ю, яка вийшла з кухні, витираючи руки. Я подякував їй, а вона вибачилася за те, що так скромно нас приймала. Ми домовилися, що Нікітін зателефонує мені з донецького головпоштамту о 20-й годині, щоб я знав, що в нього все добре. Він вирішив не проводжати нас до машини — коли ми почали спускатися сходами, він помахав нам рукою й зачинив двері квартири.

Знову залишившись сам, Нікітін чимось зайнявся вдома, а потім, коли минуло кілька годин, став виходити з квартири на короткі прогулянки. Коли він вийшов надвір уперше, то був приємно здивований зникненням кадебешників, які раніше стояли довкола будинку, й тим, що може йти, куди заманеться.

Я щовечора чекав у своєму кабінеті на дзвінок від Нікітіна, але марно. Нарешті в п’ятницю він зателефонував Вірі Серебровій і сказав їй, що все чудово, він може вільно пересуватися. Віра передала це повідомлення мені.

Подзвонивши Серебровій, Нікітін повернувся додому. Невдовзі біля його будинку тихо загальмувала машина «швидкої допомоги». За кілька секунд у двері постукали. Коли Любов відчинила, до квартири увірвалися семеро чи восьмеро каде-бешників у цивільному, відштовхнули її та кинулися до кімнати Нікітіна. Там почалася боротьба, і Любов стала кричати. Один із кадебешників сказав їй: «Замовкни, бо теж потрапиш до лікарні». Через розчинені двері кімнати вона з жахом побачила, що братові роблять укол. Він одразу обм’якнув, його загорнули в ковдру, немов труп, і в такому стані винесли з квартири.

Через кілька годин після того, як Сереброва повідомила мені телефоном, що Нікітін вільний, вона подзвонила знову й сказала, що його заарештовано. Я спитав про деталі, але вона сказала, що той, хто їй дзвонив, був такий переляканий, що міг лише повідомити про факт арешту.

За кілька днів після арешту Нікітіна я вечеряв із Феліксом Серебровим і спитав, що, на його думку, станеться з Нікітіним.

«Найімовірніше, його заберуть до психіатричної лікарні», — відповів Серебров.

«І лікуватимуть?»

«Можливо».

Я трохи помовчав.

«Думаєте, це наш візит визначив його долю?»

«Його доля була б такою самою незалежно від цього, — сказав Серебров. — Рано чи пізно це все одно завершилося би психлікарнею. Щоби цього уникнути, йому треба було знову злитися з тією сірою масою, яку він назавжди залишив позаду».

Серебров покрутив у пальцях цигарку й закурив.

«Те, що трапилося з Нікітіним, — продовжував він, — відбувається з багатьма людьми у його становищі. Він почав із того, що відчув несправедливість і вдався до низки дій, наслідки яких переконали його, що інтуїція його не підвела. Але поступово він упевнювався в тому, що ця несправедливість існує не лише на шахті, де він працює, чи в місті, в якому він живе, а несправедливою є вся система, й тільки геть забувши про це, він міг сподіватися