Дроянда - Ненавиджу тебе, директоре… але люблю, Дроянда

Розділ 44: “Ранок нової глави”

Ранок був теплий. Сонце лагідно пробивалося крізь штори, малюючи золоті плями на білій постелі.

Настя повільно розплющила очі. Вона була загорнута в м’яку ковдру, волосся розсипалося по подушці. Поруч — нікого. Але аромат кави і ніжна музика з кухні вже видавали його.

— Влад, — прошепотіла вона, ледь усміхнувшись.

У тому “Влад” було все — ніжність,спокій, її дім.

Вона встала, трохи потягнулася, і помітила — на підлозі біля ліжка стояли кімнатні капці з написом “дружина”, а поруч — ще одна записка:

“Іди на запах. Там сніданок і чоловік, який чекає на свою майбутню дружину.”

Настя спустилася вниз. На кухні — Влад у темній футболці, трохи розкуйовджений, але щасливий, ставив на стіл піднос з вафлями, полуницями і латте.

— Нарешті прокинулась, моя п’ятиразова любов.

— Влад…

— Навіть не сперечайся. Я вже рахую імена. У мене є список на випадок чотирьох хлопців і однієї принцеси.

Настя сіла за стіл, вдивилась у нього і мовчки простягнула руку. Він стиснув її.

— Влад… Я боюся.

— Я теж. Але тепер — разом. І я не дам нікому, навіть тобі самій, відвернути тебе від мрії.

— Я не мріяла про п’ятьох дітей…

— А я — мріяв про тебе. А діти — це бонус. Найцінніший.

Настя засміялась і сховала обличчя в долонях.

— Я тебе дуже люблю. Навіть коли ненавиджу.

— Це навзаєм, — він підморгнув. — А тепер — сніданок, а потім… офіс. Бо я ще директор, хоч і закоханий.

— І батько, Влад. Майбутній батько.

Він зупинився. І прошепотів:

— Найважливіша роль у моєму житті.

 

 

Того ж ранку…

Настя відставила чашку з кавою, зітхнула й дивлячись на Влада, сказала серйозніше:

— Влад… А тепер — офіційно. Я в декреті. Все. Крапка.

Він посміхнувся, але очі залишалися уважними.

— Ти певна, що не хочеш ще трішки побути директоркою офісу, хоча б через день?

— Ні. Мій новий “офіс” — це мій живіт і п’ять сердечок усередині. І поки ти там будеш вирішувати справи, я призначаю своїх братів на тимчасову заміну.

— Що? — Влад засміявся. — Микиту і Артура?

— Так. Хочеш — одного в відділ безпеки, другого в аналітику. Мені потрібен спокій. А вам — практика.

— Ну… — Влад підійшов до неї і взяв за талію. — Якщо ти вирішила… то я підпишу їхні контракти. Але з однією умовою.

— Якою?

— Твій головний офіс — тут. — Він приклав руку до її серця. — І я буду кожного дня перевіряти, як працює “директорка у декреті”.

Настя усміхнулась.

— Я тільки за… Але сьогодні вони йдуть зі мною — в офіс. Я сама їх туди проведу. Поки ще можу ходити.

— Ти не йдеш. Ти пливеш, як королева, — Влад ніжно поцілував її лоб. — Ну що ж… королева в декреті, а її лицарі — на службу.

— Точно. Сімейний бізнес.

Офіс. Головний хол.

Двері відкрилися — і Настя, в елегантній, але зручній сукні для вагітних, увійшла з обох боків із братами. Вона тримала в руках офіційний папір, а хлопці озиралися навколо, трохи напружено, трохи зухвало.

— Ну що, — з усмішкою сказала Настя, — вітаю. Ви тепер частина нашого офісу.

— Та ладно… — пробурмотів Артур. — Я думав, ти жартувала.

— Настя не жартує, коли справа стосується відповідальності, — пролунав голос Влада з балкону другого поверху.

Він спустився по сходах, у діловому костюмі, але з м’якою посмішкою. Підійшов до хлопців, потис кожному руку.

— Вітаю на борту. Микита — відділ безпеки. Артур — комунікації. Обоє в мене на прямому зв’язку. Випробувальний термін — до повернення дружини.

— Дружини, — повторив Микита з легким здивуванням, але всміхнувся. — Ну, тепер офіційно.

— Можеш з гордістю сказати, що працюєш в офісі у зятя, — підморгнув Влад.

— Ха! Ні, я працюю тут, щоб стежити за своєю сестрою. Бо ти, Владиславе, хоч і з кільцем — а характер маєш ще той.

— Зате люблю її більше за своє життя, — спокійно відповів Влад.

Настя зітхнула й усміхнулася:

— Окей, хлопці. Йдемо, я покажу вам робочі місця. А потім… обід на честь нових співробітників.

Артур, оглядаючи просторий офіс і новенький стіл зі своїм іменем, прошепотів Микиті:

— Це що, серіал чи життя?

Микита тільки посміхнувся:

— Як на мене — це життя, в якому сестра стала головною героїнею.

 

Офіс. Кімната для кави. Обідня перерва.

Микита стояв біля кавомашини, зосереджено намагаючись збити піну, як це бачить у фільмах. Артур сидів біля вікна, поглядаючи на планшет. Поруч дві дівчини з офісу перешіптувались, ніби навмисно голосно.

— Бачила, як Настя сьогодні виглядала? Просто королева. Але… кажуть, що Влад її на роботу взяв лише тому, що... ну ти розумієш, — захихикала одна.

— А тепер ще й братів пристроїли! Родинний підряд, ха-ха!

Артур підвів очі. Спокійно, але з крижинками в погляді. Підійшов до дівчат.

— Перепрошую, — мовив, усміхаючись. — Ви щось шукали в офісі, крім пліток?

Дівчата зніяковіли.

— Це ж просто жарт…

— Не кожен жарт — смішний, — перебив Артур. — І не кожне ваше слово залишається тільки тут. Декому воно може боліти.

У цей момент до кімнати зайшла Настя — саме шукала Артура. Почула останні слова, але не запитала. Просто підійшла і взяла брата за руку.

— Усе гаразд?

— Тепер — так, — відповів Артур, м'якше. — Просто хотів нагадати, що тут працюють живі люди. І моя сестра — не об'єкт для обговорень.

— І Влад — не просто директор, а людина, яка захищає мене краще за броню, — додала Настя, тихо, але впевнено.

Микита підійшов із кавою.

— Хлопці, я тільки що залив собі на штани латте, тож або ви всі за мною в кафетерій, або я страждаю наодинці!

Настя засміялася, Артур потиснув плечима:

— Пішли, латте-воїне. А з пліткарками ми ще поговоримо — під час тренінгу з етики комунікацій. Я тепер тут відповідальний.

Дівчата тільки ковтнули повітря. Мабуть, плітки закінчаться — хоча б на тиждень 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍