Катерина Федоровська - Спокута на Сліпій горі, Катерина Федоровська

Войчек обернувся, відхилив густо нашпигану хвоєю гілку, спостерігаючи за тим, як кинулися допомагати князю. Як декілька воїнів щось наполегливо розпитували у Микитася. Пишна розлога ялинка сховала подружжя від зайвих очей. Однак варто було щось вирішувати.

– Гаразд. Я піду. Але якщо завтра я почую від тебе його запах, я розірву його. Присягаюся, – пообіцяв їй.

– Не буде нічого. Я дам йому снодійний засіб, щоб зникнути разом із Микитасем. Той вже сказав, що на світанку вирушить. Якщо зараз каламутити воду, то виникнуть питання. І я навряд чи зможу так легко поїхати. Краще вночі, таємно й непомітно.

– Я тобі цього не забуду й не пробачу, – виплеснув усе ж таки образу гіркими словами на неї.

– Я знаю… – винувато глянула на нього. Шкода їй стало вовкулака. Що не кохала, що обманювала, що зрадила так підло. Але зробленого не повернеш.

Він наостанок ще раз гнівно зиркнув на неї й поспішив зникнути у лісовій гущавині. І бачила Лагода, як замерехтіла поміж дерев срібна шерсть вовка.

Вдихнула на повні груди свіже хвойне повітря. Любила ліс після дощу. І впевнено вийшла на галявину, де вже заметушилися навколо князя.

Але ж всі погляди до неї були прикуті, щойно вона з'явилася. І тепер доведеться усе якось пояснювати. І найбільше її цікавило, чи почув Владислав викрик Войчека. Чи зрозумів, що злива та град – справа рук Лагоди?