Лія Тан - Подвійні паралелі , Лія Тан

Глава 33

Оксен.

Провівши Цвітану і мага до хати дівчини, ми з султаном рушили до його двору. Мені страшенно хотілося залишитися з Цвітаною, але вона надто виснажена, тому я свої бажання відкладаю на потім.

Дорогою султан нервує. Він дуже хвилюється, аби дівчина та я, все правильно зрозуміли та побачили. Бо від того залежить чи знайдемо ми його скарби у реальному світі. В який Махмед наміру повертатися немає. Коли доїжджаємо до двору, султан у пів тону шипить.

— Якщо ви не знайдете моє золото у своєму світі, ви шукатимете його ще цілих двадцять п’ять років, доки не знайдете. І можливо повернетеся у мій вік знову.

Мене така перспектива зовсім не приваблює, але мовчу. Мені терміново потрібно поговорити з Цвітаною на одинці. Та це не можливо, бо з дівчиною постійно знаходиться маг.

Повечерявши й відмовившись від розваг з тутешніми дівками, йду у свої покої. Я ж племінник великого султана.

Ледь не пів ночі все обмірковую. Пригадую знайомство з Цвітаною. Вона надто приваблива. Тепер частково розумію султана. Не дивно, що він втратив спокій, адже ця красуня не його покірні дружини. Вона впевнена в собі, вперта, вольова та смілива. Це й не дивно, бо якби вона була іншою, то в підземелля б не попхалася. А розповіді султана про те, що вона знаючи, що він по суті привид не боялася його, взагалі дивують мене.

Я чітко усвідомлюю, що Цвітана прийшла у минуле за мною, та не тільки прийшла, а ще й врятувала мене. Я перед нею в боргу. А ще я приємно вражений, що за мною прийшла така відчайдушна та відважна красуня.

Я знову тону у спогадах. Мене ваблять ці волошкові очі. Я хочу в них дивитися вічність. А доторки до неї, це щось неймовірне, від них моє тіло спалахує мов смолоскип. Коли ж я підхопив її вчора на руки, вона нагадувала мені миле кошеня. Така ніжна, тендітна і зовсім невагома.

Засинаю пізно. І здається щойно заснув, як мене вже будить візир. Ми їдемо на полювання. Я ж забув, що ми домовлялися виїжджати іще затемна.

Ледь встаю, й одягнувшись бреду за візиром.

Через годину виїжджаємо в ліс, що росте поруч. Галас і крики підлеглих султана мене нервують. Я ж іще дрімаю, а по суті сплю на ходу.

— Що не виспався? — з насмішкою цікавиться султан.

Я ж лише киваю головою, що ні, а Махмед широко посміхнувшись з іронією видає.

— А то ти лише мріяв про неї, а, що було б, якби кохався з нею?

Я великими очима дивлюся на султана. Нервуюся через те, що він бачить мене наскрізь.

— Я був би щасливим і бадьорим.

— Сумніваюся! — фиркає султан.

Я ж мовчу, бо мене дратує зазнайкуватість Махмеда та його іронія. Хоча далі не до розмов. Нас відриває гавкіт собак, які зачули диких тварин, і рвуться з поводів.

Полювання триває ледь не до полудня. Ми вполювали трьох лисів, більше як десять зайців і три кози. Люди султана повезли здобич у його двір, а ми повільно прогулюючись лісом їдемо за ними.

Я зупиняю коня, бо мені здалося, що я щойно чув якийсь крик. Прислухаюся, та крик повторюється. Наказую султану бути тихо, і тепер ми прислухаємося у двох.

З узлісся справді доноситься дівочий крик, і прохання про допомогу.

Переглядаємося з султаном, і без зайвих слів пришпорюємо коней та мчимо на крик.

За якихось п’ять хвилин опиняємося на галявині на якій бачимо двох дівчат, одна сидить на землі, і має оголену одну ногу. Але нога тісно перемотана якоюсь ганчіркою. Інша ж лементує так, що нічого не можна зрозуміти.

Під’їжджаємо ближче, і я з жахом розумію, що на землі сидить Цвітана, а дві кроваві цятки на її нозі, що кровоточать не, що інше як укус змії. Наші погляди зустрічаються, і мене наче током вдарило. Серце моментально нарощує ритм.

Я миттєво зістрибую з коня, і мчу до дівчини, позаду мене теж мчить султан.

— Мелашко, що трапилося?

— Я... — крізь сльози хапаючи повітря ледь вимовляє дівчина. — Йшла стежкою, а там змія. Квітка відштовхнула мене, і змія вкусила її. — дівчина знову заходиться риданням, не чітко промовляючи, що тепер Квітка помре.

Наші з султаном погляди перетинаються. Минає секунда, і він кидається до заплаканої Цвітани, хапає ногу дівчини, й припавши до місця укусу губами, відсмоктує кров та випльовує чорні згустки.

Я ж налякано дивлюся на це все. Мене охоплює паніка. Страшенно боюся за дівчину, а ще скиглення Мелашки виводить мене. Розвертаюся та розлючено гримаю на неї.

— Ану, тихо!

Дівчина замовкає, а я приклякаю біля Цвітани і притримую її за спину, бо ж бачу, що їй сидіти зовсім не зручно.

Раптом Цвітана міцно схопившись за мою руку, голосно скрикує.

— Султане, припини! Мені боляче.

Махмед відпускає ногу дівчини, і спльовує чорну кров. Бере флягу, що кріпиться до сідла коня і промиває нею ретельно ротову порожнину.

Цвітана ж спершись об мене віддихується, а з рани продовжує витікати чорна кров.

— Квітко, у твоїй нозі ще багато отрути, не відпускай зав’язки. — попереджає султан, а потім переводить погляд на Мелашку, холодно кинувши. — Ти мала померти. Квітка подарувала тобі життя.

Цвітана сідає зручніше, я ж притримую її, а вона піднісши руку до ран, щось шепоче. І з місць укусів одразу починає витікати чорна густа кров. Цвітана закривши очі починає, щось незрозуміле шепотіти, її руки тремтять, а з рани посилено виходить кров. Але вона щоразу світлішає. І коли кров стала зовсім світлою, дівчина обм’якла в моїх руках.

Я не одразу зрозумів, що вона втратила свідомість.

— Що з нею? — налякано питає Мелашка, в її очах повно панічного страху. — Вона, що померла?

— Оксене, що з нею? — І собі реве султан.

— Вона, мабуть, знепритомніла. — не впевнено відмахуюся. Страх пожирає мене з середини. Я не хочу аби Цвітана померла. Обережно кладу дівчину на траву.

Одразу перевіряю пульс, але він надто слабкий. Прикладаю вухо до грудей, і видихаю, бо серце дівчини б’ється чітко та рівномірно, але дихання немає.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍