Лія Тан - Подвійні паралелі , Лія Тан

Глава 32

Цвітана.

Оксен відпускає мене біля сухої верби. Я подякувавши йому поправляю спідницю довгої сукні, та шалено нервую. Султан турецькою, та наказовим тоном звертається до Халіфа та Оксена. Вони обидва відходять від нас. Махмед же зиркнувши нахмурено на мене, спокійним тоном видає.

— Пробач, квітко! Не можу звикнути до вашої політики та рівноправ’я.

Я ж мовчу. Опустивши очі, лише важко зітхаю.

Не вірю я йому більше. Він брехун, казав відпустить, а відпускати не хоче.

— Цвітано, припини дутися, а краще допоможи! — вже просить султан.

Я нервово ковтаю, й підіймаю погляд на чоловіка.

— А чим я тобі допоможу? Якщо ти зібрався шукати у Смотричі золото, якого там ще немає. — зазирнувши в очі султана, зірвано питаю. — Зараз який рік?

— 1674, — з повним нерозумінням відповідає султан.

— А золото в якому році було втоплене?

— 1699-го. — нахмурившись відповідає султан. Його обличчя одразу набуває заклопотаності.

— І, що ти пропонуєш? — нервово цікавлюся, й одразу заявляю. — Я не чекатиму ще двадцять п’ять років, аби подивитися, де ти втопиш те прокляте золото. Я хочу додому...

— Тихо, квітко! — важко зітхає султан, і кличе до нас Оксена та Халіфа. Коли вони підходять звертається до свого мага українською. — Халіфе, і де ж втоплене моє золото, якщо воно ще в моїх коморах?

Старець кілька хвилин дивиться на султана, а тоді махає рукою закликаючи нас іти за ним.

Ми крокуємо до турецького мосту. Так тут тепер називають той самий замковий міст, що веде до фортеці. Маг оглядається на мене, і я без жодного слова підходжу до нього. Хочу взяти його під руку, але він витягує з мішка на ремені, невеликий глечик, й простягає мені.

— Що це? — нічого не розумію.

— Цілюща трава. Пий! — ламаною мовою наказує маг. — Тобі сили треба.

Зітхаю й таки п’ю. Одразу розумію, що це відвар деревію, змішаний іще з якоюсь травою. Напій має гіркуватий смак, тому роблю лише кілька ковтків, і скривившись віддаю глечик чоловікові.

— Треба було коней брати, — зітхає поруч Оксен.

— Вже не далеко.

Надто суворо нагадує султан, і ми рушаємо далі. Через хвилин двадцять, ступаємо на міст. Він має схожу будову до сучасного, але води внизу, у рази більше ніж у сучасному світі. Зупиняємося посередині моста, і я оглядаюся довкола. Не можу втримати емоцій, і все ж висловлюю свою думку.

— Якби було класно, якби з того моста можна було заглянути у реальний світ. Цікаво, що там зараз відбувається? А ще цікаво, чи шукають мене?

Оглядаюся і ловлю на собі зацікавлені погляди мага та Оксена, і нахмурений погляд султана.

— Цвітано, ти ніколи не змінишся. — фиркає Махмед. — З тобою ні один чоловік не витримає.

— О, мій повелителю, — лукаво кидаю я. — Та це ж добре. Нервова

 система ціліша буде.

Маг і Оксен обертаються до нас спинами. І я чую, як тихо регоче Сафін. Підіймаю погляд на султана, і настирливо питаю.

— Не хмурся, мій повелителю, ну невже було б погано, якби можна було отак легко блукати в часі?

— Було б погано, — відмахується чоловік.

— Чому? — не відстаю я.

— Та ви б споганили мій нарід. Ви б зі сучасного світу волокли сюди усі свої прибамбаси, і оті бісові скриньки в які говорите... — гиркає Махмед.

Я ж не витримую розпливаюся у посмішці. Бо здогадуюся це він зараз має на увазі телефон.

— Цвітано, годі не мудрих балачок! — наказує султан. — Ми тут не для того. — чоловік переводить погляд на свого мага і наказує. — Халіфе, показуй де майбутній сховок моїх скарбів.

Чоловік зітхає і вказує рукою на лівий берег де поруч є плавний спуск, та дві дерев’яні не довгі кладки, схожі до пірсів.

— Отам, поміж тих кладок. — ламаною мовою говорить маг. — Але ми прийдемо сюди завтра, як сонце буде стояти над нами, в обід.

— Чого завтра? — супиться Махмед. — Невже нині не можна?!!

— Пізно вже нині. — заперечує слова султана Халіф. — Та й нині сил замало дівці, аби вона могла побачити все.

— Але чому Цвітана, а не я? — обурюється Оксен. — Це я нащадок.

— Якщо побачить вона, побачиш і ти. Без неї не вийде. — Оглядається, на Сафіна маг.

Оксен лише зиркнувши неоднозначно на мене зітхає, й уточнює.

— То, що, на сьогодні все? Можна йти додому?

— На нині все. Цвітана й так слабка іще. — погоджується маг, і взявши мене під руку веде з мосту.

Я чую як сердиться султан. І надто різко відчуваю на собі погляд Оксена, який йде позаду. Мені хочеться опинитися якнайскоріше по далі від цього чоловіка. Аби не відчувати його сильної енергетики на собі. Його аура наче проходить крізь мене, і від цього я почуваюся шалено та дуже не зручно.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍