Лія Тан - Подвійні паралелі , Лія Тан

Глава 31

Цвітана.

Я невдоволено плентаюся за магом, а позаду йдуть султан та Оксен. Погляди останнього мене бентежать. Вони надто відверті, пильні, і наче проходять наскрізь мене. Почуваюся геть паршиво. Ще й султан не стомлюється, набридати зі своєю божевільною ідеєю взяти мене за дружину.

Йду мовчки. В душі молюся, аби якнайшвидше знайти те золото, та повернутися додому. І не бачити ні султана, ні його нащадка.

Підходимо до бурхливих та темних вод Смотрича, і я розумію, що в сучасному світі, ця річка значно обміліла.

І де ж ми те золото тепер знайдемо? Якщо воно іще не втоплене, а знаходиться в комірчинах султанового двору?!!

Зітхаю. Почуваюся геть втомленою. Присідаю на сухій вербі, що лежить на березі, і очевидно слугує імпровізованою лавочкою для тутешньої молоді. Бо навколо верби витовчена трава. Поруч присідає Халіф, і ламаною українською цікавиться, чи я не втомилася. Я ж згідно киваю головою, і так хочу прилягти.

Підійшовши до нас, поруч зупиняється султан, і турецькою емоційно спілкується з магом. В розмову втручається Оксен. Маг підіймається та відступає від верби на кілька метрів. Чоловіки сперечаються між собою, а я ж ні слова зрозуміти не можу. Сиджу підпершись на руку, і коли набридає підіймаюся. Заклавши руки на грудях втручаюся у чоловічу розмову.

— Я перепрошую, шановне панство! Я вам не заважаю? Нє?!!

Всі троє оглядаються, і великими очима дивляться на мене. Стає тихо, тільки спів пташок порушує тишу.

Першим посміхається маг, але от ні султан, ні його нащадок навіть не думають посміхатися.

— Жінці не гоже втручатися у чоловічу розмову! — робить мені зауваження султан. — Жінка не має права...

— Ти серйозно зараз, великий султане? — роздратовано питаю. — Якщо я не маю права, то чому я тут? Проведи мене до порталу, і чхати я хотіла на ваші варварські права. У мене свої права, і ваші закони мені не писані.

— Я нікуди тебе не поведу. — шипить султан. Він здається вогнем дихає.

— Ааа, ось так! — зриваюся я. Не можу стримати свого гніву. — Тоді, adiós amigo. — розвертаюся та йду звідки прийшла.

— Цвітано, якщо ти зараз же не повернешся, то залишися в цьому часі на віки. — кидає мені навздогін султан.

Я ж іду, і навіть не думаю зупинятися. Сльози виступають на очах. І лише зараз я пошкодувала, що попхалася у той тунель взагалі. Йду і нічого за сльозами не бачу. Але байдуже до всього, адже в цьому часі я маю особливий дар. Я більше ніж переконана, що за допомогою цього дару, я точно виберуся звідси.

Чую незрозумілий шурхіт. А вже за якусь мить дорогу мені перегороджує Оксен. Кремезний красень, з чорним до плечей волоссям, та чорним і темними, як найтемніша ніч очима.

— Відійди! — наказую я та розмазую по щоках сльози. — Краще я залишуся тут на віки, ніж буду слухати кого попало. — опускаю очі.

— Цвітано, глянь на мене! — наполегливо просить Оксен.

Я ж ховаю погляд, і не хочу аби він бачив мене заплакану. Лиш шморгнувши носом, вперто відмахуюся.

— Не хочу!

Я ошелешено кліпаю, бо раптом так несподівано опиняюся в обіймах Оксена. Не встигаю нічого збагнути, як він хрипким басом шепоче мені на вухо.

— Цвітано, заспокойся! Ти ж вчора просила мене не протестувати, якщо я хочу повернутися у свій час, а сама сьогодні навіщо закочуєш істерику? — чоловік забирає пасма волосся з мого обличчя, що поприлипали, і заглянувши в очі, хрипко додає. — Залишилося ще зовсім трохи... Чи ти не хочеш повертатися у свій час?

Я збентежена поведінкою незнайомця. Його прохання та обійми хвилюють мене, і, як не дивно, в них так добре та затишно. І цього чоловіка, на відміну від султана не хочеться відштовхувати.

— Я вже нічого не хочу, — рівними губами шепочу я, й нервово ковтаю.

— Не вередуй, красуне! — красивим басом наказує Оксен, а тоді примружившись питає. — Чи ти справді хочеш стати восьмою дружиною султана?

— Ти ненормальний? — зірваним голосом фиркаю я.

— От і чудово! — вдоволено посміхається Оксен, і просить. — Тоді ходімо, бо скоро стемніє, і ми нічого не побачимо.

— Оксене, я хочу додому. Я засинаю на ходу. — опустивши очі зітхаю, та чесно додаю. — Я після твого зцілення ще не зовсім оклигала. Мені...

Обриваю свою мову, бо Оксен так неочікувано підхопивши мене на руки несе назад до султана.

— Оксене, відпусти! — напружено прошу. — Я піду сама.

— Красуне, розслабся, — шепоче хрипким голосом Оксен.

Цей голос змушує мене шаленіти, а від того, що я вимушено обіймаю чоловіка за товсту шию, трепет охоплює тіло цілком.

Коли підходимо ближче, ловлю на собі невдоволений погляд султана, і бачу як ховає посмішку маг.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍