Лія Тан - Подвійні паралелі , Лія Тан

Глава 30

Я підіймаюся зі землі, і помічаю, як султан змінюється на обличчі. Він буквально світиться від щастя. Махмед повертається всім тілом у той бік, звідки йде дівчина, і його маг.

Я стаю поруч зі султаном, й дивлюся на дівчину з чорним мов ніч волоссям, що заплетене у довгу косу на лівий бік. Вона сміється, бо маг султана щось їй розповідає. Мені здається нас вона поки не бачить.

Її сміх надто милий. Мені вже цікаво роздивитися цю дівчину зблизька, аби зрозуміти причину страждань свого предка.

Маг вказує дівчині у наш бік, і лише тоді вона помічає нас. Вони у двох зі старцем припиняють свою розмову, й поспішаючи йдуть.

Якби я не знав, що ця дівчина з мого часу, то нізащо б не повірив, що це правда. Адже в неї надто довгі коси. Дівчата у моєму часі, практично не носять таке довге волосся. Схоже вона виняток.

Дівчина та чоловік підходять ближче. Маг залишається осторонь, а дівчина несміло наближається до нас. Я кліпаю, адже мені здалося, що її очі схожі до волошок у полі.

А ні, не здалося, її очі таки сині-сині. Я відчуваю, як з її присутністю моє дихання збивається.

— Вітаю, мій повелителю! — вітається дівчина, і злегка схиляє голову.

Я ж нервую, бачу як розцвітає султан, і відповідає по своєму на її вітання.

— Як ти почуваєшся, Квітко? — стурбовано цікавиться Махмед.

— Дякую! Уже майже все добре. Он ще завтра назбираю ягід та трав, і буду в формі.

Її голос геть інший, ніж той який я чув вчора. Його можна слухати нескінченно. Я зачарований його мелодійністю. Дивлюся на дівчину, і здається не кліпаю. Вона нереально красива, не дивно, що султан запав на неї.

Бачу як султан обіймає дівчину за плечі, і звертається до неї.

— Познайомся, Цвітано, це мій впертий нащадок, через якого ти тут. — Махмед лукаво посміхається та додає. — Це його ти витягувала з того світу.

Наші з Цвітаною погляди зустрічаються, і я тону у її синіх очах. Відчуваю як моє серце б’ється у навіженому ритмі. Я роблю крок на зустріч дівчині, і простягнувши їй руку представляюся.

— Оксен!

— Цвітана! — тихо промовляє дівчина, і опустивши сором’язливо очі, кладе свою руку з синім манікюром у мою долоню.

Я здригаюся від доторку наших рук, відчуваю як моє тіло проймають іскри. Наші погляди зустрічаються, і ми дивимось одне на одного не моргаючи. Я міцніше стискаю тендітну кисть у своїй долоні. Здається, задихаюся від шалених відчуттів, і не хочу відпускати руку дівчини.

Я кліпаю коли султан поруч прочищає горло. Неохоче відпускаю руку красуні та впевнено кидаю їй.

— Мені дуже приємно, Цвітано. Спасибі, за моє врятоване життя!

— Будь ласка! — тихо шепоче дівчина, і збентежено дивиться на султана.

Цей жест мене дратує. Не можу збагнути, чому вона на нього так дивиться.

Невже він справді подобається їй? Ні! Ні! Ні, і ще раз, ні! Він як мінімум застарий для неї, а ще, він з іншого часу. Вона не може бути з ним.

Цвітано, схаменися!

Так і хочеться крикнути дівчині, але я поки мовчу, лиш ловлю на собі неоднозначний та невдоволений погляд султана.

— Оксене, Цвітано, — звертається до нас Махмед. — У нас без сьогоднішнього, п’ять днів для того аби ви могли повернутися у свій час. Але перш ніж ви повернетеся, у вас багато роботи. — чоловік зітхає і пильно дивиться на дівчину. — Нині Халіф проведе вас до Смотрича, до того місця, де заховане золото. Але на золоті лежить закляття. Його побачити не так легко, але ви мусите його знайти. Часу більше ніж достатньо. — султан замовкає й примружившись невдоволено дивиться на мене. — Якщо ви не знайдете його за п’ять днів, то будете вимушені жити тут іще двадцять дев’ять днів. До того моменту, як на небі з’явиться повний місяць. Бо інакше ви звідти не виберетеся. Потрапити сюди можна коли місяць росте, а вийти лише один день, коли місяць у повні.

— Султане, але я не хочу тут залишатися ще на цілий місяць. — обурюється дівчина. — відступивши від нього. — І взагалі, чому я повинна шукати золото? У нас з тобою була інша домовленість. Я рятую твого нащадка, а ти повертаєш мене у мою реальність. Я твоє прохання виконала...

— Квітко, не мудруй! — перебиває дівчину султан. — Ви підете звідси лише у двох, або ж ти можеш залишитися, і прийняти мою пропозицію.

Дівчина невдоволено зиркає на султана, і заклавши руки на грудях фиркає.

— Султане, не ображайся, але навіть тобі не можна вірити. Тож залиш свою пропозицію для справжньої Квітки, а мене відпусти, як і обіцяв.

Я неприховано посміхаюся, адже дівчина відшила султана. І я не розумію, чому, але я щасливий від цього.

— Тільки коли знайдеш золото, тоді й підеш. — гримить на неї Махмед.

— Всі чоловіки брехуни, і ти, султане, не виняток. — фиркає дівчина, й повернувшись йде в бік мага.

Мене ця ситуація забавляє. І коли дівчина вже досить далеко від нас, я зловтішно кидаю.

— Здається обломчик вийшов, не буде у тебе, султане, восьмої, слов’янської дружини.

— Не мудруй! — фиркає предок. — Бачу, ти сиромудрий дуже. Не радій, бо тебе вона так само відшиє, як і мене.

Я заходжуся тихим сміхом і зауважую.

— Ну й нахапався ти, султане, слівець у моєму часі, як Бровко бліх.

— Іди вже! — фиркає Махмед. — І не регочи. Не смішно зовсім. Скоро ніч за очі візьме, де ти тоді те золото шукати будеш?

Я трохи вгамовуюся, та йду за сердитим султаном. В душі тішуся, що Цвітана не прихильна до Махмеда. Вона справді дуже вродлива, схоже з характером, і скидається на те, що доволі цікава особистість. Я тішуся мов дитя, бо завтра матиму можливість познайомитися, з цим дівчам, ближче. Адже золото ми шукатимемо разом.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍