Радек Рак - Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак

навіть старий Кольман, жид. Дідич підкрутили вуса й повели поглядом по бридких, грубо витесаних пиках. Хами тупо витріщалися, так тупо, що аж недобре робилося. Вельможний пан здолали, однак, огиду й навіть дозволили поцілувати себе в перстень, особливо найгарнішим дівкам. Бо були це пан добрий і ласкавий.

Дідич поплескали себе шпіцрутеном по халяві чобота, яка міцно обтискала литку, і кивнули окружному чиновникові. Той схилився й почав зачитувати борги й заборговану панщину. Один господар заборгував два дні пішої панщини, інший — один день панщини гужової, тобто з використанням власних тварин і плуга. Обох вельможний пан простили, бо були пан добрий і ласкавий.

Господар Мацей Соха заборгував, однак, два дні добровільної панщини; бо окрім визначеної законом роботи на пана деякі селяни мусили додатково відробляти добровільну панщину в кількості, визначеній вельможним паном згідно з його власним рішенням і мудрістю, а часом в натурі, головно зерном, яблуками чи дівками. Тому дістав Соха від наглядача п’ять ударів по голій спині, а його баба три; після чого встали й поцілували панський перстень і пообіцяли з’явитися на роботу на другий день на світанку. Безземельний селянин Пйотр Нев’яровський не відбув трьох днів пішої панщини. Відбути не міг, бо помер на святого Юзефа. Замість святої пам’яті Пйотра дванадцять ударів дали його старшому синові Томашу. Сальця Нев’яровська дістала п’ять ударів березовою лозиною, але тільки тому, що вельможний пан хотіли її як слід роздивитися голу від пояса вгору. Мабуть, сподобалася дідичу, бо покивали схвально головою. Під кінець і Томаш, і Сальця подякували вельможному панові й схилилися до самої землі, наче русини в церкві.

І так воно йшло: одним вину пробачали, іншим затримували. Добрим були дідич і ласкавим.

Прийшла черга й на Кубу, безземельного, тобто хама, який не мав нічого свого й мусив жити й працювати в інших. Коли уповноважений зачитав його прізвище, хлопець не одразу зрозумів, що йдеться саме про нього; він не користувався прізвищем, відтоді як батько вигнав його з дому, коли через необережне поводження з гасом хлопець пустив з димом хатину й половину двору. Усі казали про нього: той Куба від Кольмана, Куба-Шабесник або Худий Куба. Він і сам про себе думав у такий спосіб. І аж Старий Мишка мусив його підштовхнути, коли чиновник удруге зачитав:

— Якуб Шеля. Винен два дні косіння.

Кажуть, що якби в той день дідич були б із Кубою інакше повелися, то багато справ поточилися б інакше, і багатьох кривд можна було б уникнути. Якщо придивитися до часу, то добре видно, що те, що важливе, завжди починається від справ дрібних. Будь від чого починається кохання, те, що приносить щастя, і те, що приносить біль, і те, що приносять одне й друге. Від будь-чого вибухають війни, в яких гинуть великі маси людей, а ті, котрі вижили, спустошуються десь глибоко всередині, і через ту спустошеність важко їх часом називати людьми.

Тож здається, що немає під сонцем речей важливих, є лишень речі неістотні, або й навпаки, і аби в цьому розібратися, потрібен Божий розум, а не людський, амінь.

Розказують, що того дня Якуб виступив із шереги хамів з високо піднятою головою, хоча насправді Куба мав ноги як із соломи і мало не наробив у штани. Аж мусив наглядач Михаїл, хлоп’яга сухий і жилавий, схопити його за барки й поставити перед вельможним паном.

Дідич побіжно глянули на парубка. Хам як хам, усі вони однакові. Пан уже мали цілком досить тих тупих морд, пан хотіли порозважатися.

— Двадцять і п’ять, — кинув він байдуже.

— Пане, два дні косіння… — невпевнено обізвався уповноважений.

Шляхтич кинув на нього гнівний погляд.

— Будеш мене вчити, щуре канцелярський? Двадцять і п’ять. Кайзер дозволяє. Закон на моєму боці. Ну-бо!

Потім казали, що Якуб стійко витримав усе до кінця й навіть не зморгнув оком. Наглядач періщив його й періщив, а той тільки вдивлявся в дідича, і погляд мав лихий, дуже лихий. А коли пан під кінець підсунули йому перстень для поцілунку, Якуб плюнув на нього, за що отримав ще десять ударів, хоча статути кайзера Йосифа, видані давно тому, казали: щонайбільше двадцять п’ять, і баста. А ще інші розказували, що Куба після дев’ятнадцятого удару впав на землю непритомний. Дідича цей хамський непослух дуже розсердив, тож наказав дати йому ще десять ударів, хоча закон казав: найбільше двадцять п’ять, і баста.

Як воно насправді було, цього й сам парубок не пам’ятав, бо після тридцять п’ятого удару не був уже Кубою ані Якубом, тільки болем. Біль пульсував у його тілі й напливав на очі фіолетовим мороком. Морок цей раз по раз зблискував образами, й хлопцеві здавалося, що бачить Мальву, яка походжала туди й сюди. Ходила в тлумі селян, ходила між дворовими й за спиною шляхтича. І ніхто її не бачив, один тільки Куба.

— Ну, а тепер музика. — Дідич потерли руки від утіхи. — Співати, хами, танцювати й радіти. Це корчма, а не цвинтар.

Бракувало однак скрипаля Йонтка Гаци, бо виявилося, що заборгував він пішу панщину, а може, гужову, й наглядач, відраховуючи удари, перебив був йому два пальці. З шеренги виступили контрабасист і барабанщик, але з контрабаса й бубнів не створиш справжньої музики. Тоді хтось шепнув, що Рубін Кольман має в скрині кларнет, тож дідич примусили старого грати. Кларнет був старий, запльований і хрипів, проте вельможний пан дратувалися й нервово трусили ногою, тож селяни щосили почали співати, танцювати й радіти.

Куба отямився під плотом, коли вже ніч спиналася на небо. Кольман усе ще терзав кларнет, а селяни співали, що їм тільки приходило в голову. Дідич танцювали в самій гущі й брали до танцю то одну дівку, то другу, і їм зовсім не перешкоджало, що єврей грає єврейські мелодії, а хлопи співають хлопські пісні.

На якусь мить привиділося парубкові, що пан танцює з Мальвою, що це вона його веде, що вистрибує і сміється, як дияволиця. Коли, однак, зморгнув, дівчина зникла, а дідич не танцювали, бо були зовсім п’яні, оббльовані аж по коліна й ледве трималися на ногах, а наглядач і уповноважений провадили його до брички.

VII. ПРО ЗМІЙ І ПРО ЧАРИ

Повідають, що немає на світі вдячності більшої, ніж зміїна вдячність. Куба, однак, не знав цього, коли за кілька днів після дідичевого візиту подався на панщину відробляти заборговане косіння і надибав біля джерела змію.

Джерел у горах сила-силенна, бо кожна долина, навіть найменша, має свій потік,