Радек Рак - Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак

Може, Кубі примарилося, що коли в нього все ще танцювали перед очима фіолетові кола, Мальва облизала з пальців його росу й зникла серед трав, наче її ніколи й не було.

Може, йому це тільки примарилося, а може, й ні.

V. ПРО СЕРЦЕ ПЕРШИЙ РАЗ

Повідають, що з того й так нічого б не вийшло. Бо ж буває таке кохання, яке від самого початку приречене на нікчемність і каліцтво, і народжується з нього тільки жаль і страждання. Усі це бачать, крім самих закоханих.

Коли Куба дочвалав нарешті до господи, то вже знав, що справи кепські. Битий гостинець звивався в нього перед очима, двоївся й вирував, наче крутили ним злостиві чорти. Потім була чорна діра, в якій на мить зблиснуло заклопотане обличчя Старого Мишки.

Десь далі Рубін Кольман торохтів щось про шабас, і що ж він тепер, айнекляйнемітешмок, робитиме. Звучало це навіть смішно, але Куба не міг сміятися, бо йому здавалося, що від сміху йому знесе маківку голови. Знову зробилося темно, хоч то, мабуть, тому, що настала ніч. Куба дуже хотів заснути, але якось не міг. Сон кружляв навколо, наче недовірливий пес, і боявся підійти ближче. Тож хлопець дрейфував по тремтячому морю темряви, і часом із тієї чорноти з’являвся Мишка, зморщений, як висохле яблуко, а часом ні.

— Та спи вже нарешті, — буркнув старий. — Тобі добре, бо ти завтра вилежишся, а мене від світанку чекає робота. Залишаю тут тобі воду й полотно, зміниш собі вночі оклад. Ех, хрипиш, як сухотник. Я йду спати до комори, бо з тобою не засну.

— Айнекляйнемітешмок, — захрипів Куба і ніяково усміхнувся.

Чиїсь долоні торкнулися обличчя хлопця, від кінця вуха до шиї. Це були гладенькі долоні когось, хто багато не працює, і напевно не належали Старому Мишці. Пахнули ганусом і гвоздикою.

Вона ковзнула до нього під ковдру. Сплела пальчики своїх ніг із пальцями Куби; були вони страшенно холодні, наче вона довго ходила босоніж. Лоскотало, але приємно. Вона пригорнулася до парубка, трохи тепла, трохи холодна, гладенька, як муслін, і, схоже, зовсім гола. Куба відчув блаженство, відчув, як його покидає гарячка. Заснув, занурившись обличчям у море чорного пахкого волосся, розсипаного на подушці.

Уранці він почувся трохи ліпше, хоча мало чого пам’ятав з попередньої ночі. Його дивувало, що сінник пахне прянощами, як єврейське кадило, яким Кольман кадив у шабас по всіх кутках. Потім знайшов на подушці волосину, товсту, темну й скручену. Довго сидів на ліжку, обертаючи її в пальцях, а всередині у нього коїлися дивні речі.

Він і надалі почувався слабким, але хвороба вийшла йому з грудей, і він навіть не кашляв так сильно. Помічним, напевно, був жирний бульйон з курки, який дала йому випити Хана. А старий Кольман призначав хлопцеві якісь легші роботи: скропити водою підлоги в господі чи протерти столи; корчмар знав, що про наймитів треба дбати, навіть якщо вони гої.

Тієї ночі місяць знову світив ясно, і опівночі Хана знову вилізла на дах. Коли Куба насилу видерся нагору, щоб звести її вниз, вона подивилася на нього цілком притомно і дивно всміхнулася.

— Упадеш, Хано.

— Не впаду.

— Ходімо вниз.

— Тут добре.

І Хана зсунула з плеча одну бретельку нічної сорочки. А потім другу. А потім розстебнула кілька верхніх ґудзичків і стояла так перед Кубою, гола до пояса. Мала гарні рамена й негарні груди, гострі, з надто великими й надто темними пипками. Куба вже от-от мав заговорити, що ні, що не хоче, що не можна, але закони ночі є іншими, ніж закони дня. І він не сказав нічого, бо знав, що так, що хоче, і знав, що можна.

Але дівчина лишень сягнула поміж груди й видобула звідти серце, маленьке, тріпотливе й поросле пір’ям.

— Це для тебе, — сказала.

Тож Куба взяв серце, але нічого не сказав і лиш стояв на даху з не надто розумним виразом обличчя. Серце Хани було останньою річчю, якої він від неї хотів. Він прагнув її грудей, її рамен, прагнув жару між її стегнами. Але не серце.

Вони вмостилися на краю даху, бовтаючи ногами, близенько одне до одного і водночас не надто близько. Небом сунув місяць, байдужий і мертвий. Дівчина й хлопець сиділи спинами до нього, так, щоб не бачити облич одне одного. Мовчали, бо не знали, що могли б одне одному сказати; може, якраз нічого й не могли. Куба стискав у руках серце Хани, не знаючи до пуття, що з ним робити. Серце, хоч і мало пір’я, склеєне кров’ю та слизом, було приємним на дотик і приємно гріло. Хлопець здивувався, яке воно невеличке. Усе поміщалося в його складених долонях.

Цвіркуни виспівували в заростях одну лиш ноту, крі-крі, і це був єдиний звук на світі. Безмовність між Кубою і Ханою тремтіла, як повітря у спекотний день. І дівчина вже знала, що марно віддала своє серце. Було, однак, надто пізно, бо раз подарованого серця не можна так просто забрати назад.

Коли сюрчання цвіркунів уже не можна було витримувати, Хана зіскочила з даху зі спритністю кицьки чи куниці, гримнула кухонними дверми й зникла всередині будинку. Куба обережно зліз із даху й побрів до себе. Пташине серце сховав під сінник. Огорнув його ще й коцом, бо стукотіло як шалене й не давало йому спати.

VI. ПРО ПАНА ДОБРОГО Й ЛАСКАВОГО

Повідають, що дідич прибули тоді до села в білій колясці, запряженій шістьма сивими кіньми. Це радше була неправда, бо дідич просто приїхали до корчми в Камениці, тому навіщо мали би брати парадну бричку. Так, однак, кажуть.

Вельможний пан всілися на найзручнішому з крісел старого Кольмана під великою сливою, що росла біля господи з боку дороги. Підкручували вуса, поїдали ругелахи, які приносив, низько кланяючись, жид, і попивали компот, заправлений пейсахівкою, бо пива з нового хмелю ще не було. За його спиною стояли наглядачі, економ чи, радше, уповноважений та інші дворові блюдолизи. Навколо зібрався вже чималий натовп. Селян ніхто не мусив скликати, як ніхто не мусить казати худобі, де розташоване пасовисько чи що наближається час доїння. Самі слухняно прийшли, принаджені панською присутністю, мов нічні метелики, приваблені світлом. Бо й дідич здавалися дивно сяючим, гарним, у світлих штанях і чудово приталеному сурдуті димного кольору, так схожі на ангела чи святого з костельного образа, що тільки падати на коліна.

Тож упали на коліна. Всі,