Радек Рак - Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак

Буря наближалася з півночі, а це недобре, бо бурі з-над рівнин завжди гірші, ніж оті, що з гір.

Куба вже ладен був схопитися й бігти назад до корчми Кольмана, коли у вербовому гіллі він помітив дівку.

Вона лежала на животі на похилій гілці, підпирала однією рукою підборіддя й нахабно гризла останню булку Куби. Усе в дівчині було як вода, безбарвне, аж страх. І волосся, і очі, й вільна прозора сорочка. Вона ліниво махала литками й позирала на Кубу трохи зацікавлено й трохи глузливо, аж ніяк не переймаючись бурею, яка надходила.

— Хто ти? — запитав хлопець, бо не впізнавав у ній нікого з довколишніх сіл.

Але вона нічого не відповіла, лишень далі обгризала булку, як яблуко.

І тут уперіщив дощ. Щойно крапало не сильніше, ніж ксьондз кропилом, а вже наступної миті з неба потекли цілі сірі ріки. Якуб скулився біля верби, втягнув голову в плечі, а дівчина, хихочучи, зіскочила з дерева і втекла просто у зливу. Волосся й сорочка прилипли їй до тіла, і в Куби аж пересохло в горлі, як після дуже міцного чаю. Він стояв і мокнув, і мокнув, і мокнув, бо верби не давали майже ніякого захисту, а коли промок так, що більше вже й не можна, то побрів, крок за кроком, до господи.

Поки дійшов, дощ ущух, а згодом і геть перестав. Пахло тишею і мокрою землею.

IV. ПРО ВОГОНЬ, ЯКИЙ НЕ ГРІЄ

Повідають, що такої дівчини не було й не могло бути, але в це Куба ніколи не повірив.

Наступного дня переробив абияк усю роботу, яку мав у Кольмана, і раннім вечором вислизнув з корчми до верб-апостолів. По дорозі в церковному саду нарвав у кошичок червоних порічок, великих і солодких від сонця.

Дівчина була на місці. Чекала і, як учора, напівлежала на животі на вербовій гілляці. Ліниво гралася квіткою мальви; крутила її між пальцями, вкладала у волосся, виймала, надкушувала пелюстки, обертала в руках. Куба наблизився до неї поволі, немов підходив до схарапудженого коня, але вона зовсім не збиралася боятися. Дивилася на нього з якимось тваринним зацікавленням. Як вар’ятка.

— Як тебе звуть? — запитав, не сподіваючись, що вона йому відповість.

Дівчина байдуже зім’яла квітку в долонях і кинула на землю.

— Мальва, — сказала. Голос мала низький і хрипкуватий, гарний. Куба не знав, чи це була відповідь на його запитання, але на іншу вже й не сподівався.

— Мене звуть Куба. Я приніс порічки, — сказав і простягнув дівчині кошичок. Вона жадібно схопила великий кетяг і весь засунула собі до рота. А потім ще один, і ще. Хвостики випльовувала на землю, поламані й пожовані.

Куба сів поряд на сукуватому корені верби і їв порічки звичайно, як людина, гілочка за гілочкою. Раз по раз зиркав на Мальву й червонів, бо дівчина знову мала на собі тільки сорочку, таку, що ніби й прикриває тіло, але все видно. Хлопець, хоч і не був бридкий, якось не мав сміливості до дівчат, а вони не раз із цього приводу хихотіли і підсміювалися над ним. Але зараз він був тут, поряд із Мальвою, достатньо близько, аби відчувати свіжий запах дівочого поту.

— Ходи сюди, до мене, — наважився він нарешті, але дівчина лиш простягла до нього долоню з пружками бруду під нігтями.

— Дай ще.

Тож дав.

— Зійдеш униз?

Мальва хрипко розсміялася, зіскочила з дерева, наче кицька, і втекла кудись на луку. Куба побіг за нею, але дівчини не знайшов. Наче розчинилася в золотушнику й маках, і в золотистому світлі вечора.

Уночі він довго перевертався з боку на бік. Сон приходив і йшов геть, грався Кубою і кидав ним, як хвиля розколисаним на озері човном. Хлопцеві було холодно, і він весь тремтів, хоча був уже червень і можна би спати навіть голим. До вух накрився ковдрою, напханою житньою січкою, зверху накинув ще два коци, і лиш тоді йому стало трохи тепліше.

Найкраще, однак, грів його спогад про Мальву. Він відсунувся до стіни, наче хотів зробити для неї місце на сіннику, і уявляв собі, що дівчина лежить ось тутечки, біля нього. Там, унизу, він зробився твердий і штивний, однак боявся торкнутися себе долонею, бо Старий Мишка сон мав легкий і завжди його на цьому підловлював. Мальва, однак, стояла у нього перед очима, і все тіло хлопця пульсувало жаром. Куба намагався думати про найгидкішу бабу, яку знав, — про стару Кольманову, брезклу й білу, як тісто на вареники. Але це мало допомагало.

Уранці він встав недужим. Руки й ноги були слабкими, наче не з тіла й кісток, а із солом’яних віхтів. На додаток, щось тиснуло йому в грудях, і він хитався, наче старий дід.

— Краще йди й скоси ту луку, — радив йому Старий Мишка. — Все одно це тебе не мине. А як не підеш, то дідич розсердяться й накажуть тобі київ дати. Сонечко тебе в дорозі зігріє і вижене хворобу, бо щось тебе, видно, вхопило.

— У дупі маю дідича, — буркнув Куба, але пішов.

Невдовзі зрозумів, що з косіння цього вечора теж нічого не буде. Сонце, замість вигнати слабкість із тіла, тільки дратувало його, а холод у грудях як засів, так і сидів. Хлопцеві здавалося, що він носить у грудях брилу льоду. Йшов у тіні — мерз. Ішов під сонцем — розколювалася голова. Тлів у ньому тільки один вогонь, але той, замість зігрівати, тільки посилював гарячку. Звався той вогонь Мальва.

На панську луку не дійшов він і цього разу. Одразу за вербами-апостолами заглибився в дикий сад. Мальва не давала йому спокою. Він стягнув штани й придивився до себе. Був великий, твердий і гарний.

Повітря бриніло від цвіркунів, а може, то в Куби бриніло в голові, і може, це йому приснилося, бо в полуденну годину різні примари снуються полями. Може, йому примарилося, що то не він бере себе в долоню, а робить це Мальва; що дівчина стоїть одразу за ним, що обіймає його, а Куба відчуває її молоде й гарне тіло, яке напирає на нього, відчуває груди, живіт — геть усе. Що дівчина мало не обпікає його, бо жінки мають гарячішу від чоловіків шкіру. Наче обоє палали в гарячці, авжеж. І подих Мальви на шиї, наче дихання розпеченої сонцем землі. А тоді, тривожно швидко, весь світ зосереджується в тій маленькій точці на кінці тіла: і гарячка, і сонце, і лука, що бринить комахами, все, що