Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Фентезі » Порожнє небо, Радек Рак 📚 - Українською

Радек Рак - Порожнє небо, Радек Рак

99
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Порожнє небо" автора Радек Рак. Жанр книги: Фентезі.
Книга «Порожнє небо, Радек Рак» була написана автором - Радек Рак. Читати онлайн безкоштовно в повній версії. Бібліотека популярних книг "Knigoed.club"
Поділитися книгою "Порожнє небо, Радек Рак" в соціальних мережах: 

Люблін міжвоєнних років — і невелике русинське село на Підкарпатті. Алхіміки, чаклуни, демонічні та пекельні істоти, що крокують вулицями міста поряд з їхніми мешканцями, і трагедія людей, в яких залишається лише пам’ять про самих себе: пам’ять розмита й нетривка, де реальність поєднується із казкою та міфом; пам’ять, носієм якої є лише ті, хто пережив — і вижив. Пам’ять, яка відходить разом із ними. Місто й село, реальність і казка утворюють на сторінках цієї книжки вигадливі візерунки.
Радек Рак у своїх інтерв’ю часто говорить про себе як про нащадка польських селян-кріпаків. Ця подвійна оптика — міського жителя, який засвоїв культурні та літературні канони сучасного світу, та людини, яка намагається не забувати свого коріння, — накладає відбиток на більшість авторських творів. А відтак з’являються химерно переплетені сюжети, де персонажі народної демонології та (квазі)історичні герої зіштовхуються у вирі місць та міст, занурюються в польське повсякдення останніх трьох століть, — та ще й так майстерно переплетені, що часом і не відділити міф від реальності.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 ... 93
Перейти на сторінку:

Радек Рак

Порожнє небо

Упорядник серії

Володимир Арєнєв

Редактор

Лариса Жупанська

Художній редактор

Оксана Баратинська

Відповідальний редактор

Олексій Жупанський

Copyright © Radek Rak

Copyright © Powergraph

Перекладено за виданнями:

Radek Rak. Puste niebo. Powergraph, 2016.

Radek Rak. Powołanie Iwana Mrowli // Fantastyka — Wydanie Specjalne 2 (43) 2014.

Ілюстрація на обкладинці — Igor Myszkiewicz.

© Видавництво Жупанського;

C. Легеза, переклад;

О. Баратинська, художнє оформлення, 2021.

Покликання Івана Мровлі

Мусимо вже йти (…). Господи, як швидко тут темнішає.

Даніло Кіш[1]

Людина стільки разів убита, і мусить далі жити.

Вєслав Мишлівський[2]

1. Перший кінець світу

Сталося так, що Іван Мровля бачив світ навиворіт. Саме тому був першим, хто відчув залізистий присмак його кінця.

Того дня Іван пас батьківських коней — двох низеньких, кремезних гнідків із широкими грудьми та настовбурченою, наче щетина на щітці, гривою. Лука повнилася дзижчанням комах, липень у своїй силі лив на землю ліниву спеку. Небо було високим, нерухомим та порожнім, і думки хлопця враз розлетілися, наче сухе листя.

Може, саме через цю бездумність Іванові й вдалося відчути темряву, що наповзала звіддаля. Спочатку він не знав, що воно таке, відчув лише дивний присмак на язиці: наче сіль, змішана із попелом, і подумав був, що випадково розгриз хробака. Коли ж один із коней неспокійно заіржав, Іван звівся на ліктях і роззирнувся навколо.

Виднокрай на півночі та сході жеврів, як незагашена ватра, сповитий клубами смолистого диму. Палали міста і села, палали будинки, заїзди і корчми, палали церкви і синагоги, палав увесь світ, а потворні павучі машини хапали людей клешнями — великими, наче крила вітряка, — та вкидали до киплячих казанів у своїх сталевих черевах. Над усім кружляли птахи, чорні та великі, мов стерв’ятники, що залітають інколи з угорських рівнин. Деякі мали по дві голови. Іван бачив усе це виразно, хоча було воно дуже, дуже далеко. Вітер, гарячий, наче дихання з печі, ніс крики, сморід горілого м’яса та волосся.

Поки Іван стояв отак і дивився, вогонь і залізні чудовиська почали наближатися й наближатися, щезали нові поселення, гинули нові люди; вже третину неба затягнуло масним димом. Де проходив вогонь, там залишався лише попіл і трупи: зчорнілі, з викривленими кінцівками, без надії споглядаючи у вогняне небо. Ще далі світ коцюбився, осипався та осувався в небуття.

Іван, репетуючи, кинувся бігти протилежним схилом узгір’я до села:

— Війна! Війна-а-а-а!!!

Опритомнів лише тоді, коли тверда батьківська рука знову привела його на верхівку. Раптом зрозумів, що з ними багато людей і що всі насмішкувато дивляться на нього.

Старий Сємьон Мровля підвів його сукатою рукою до північного виднокраю, збористого та блакитного, як завжди.

— Скажи мені, сине: чи сі видіт, де на півночі війна? — запитав спокійно, твердо та кам’яно. Іван лише похитав головою, із ротом роззявленим, наче в дурника.

— А на сході? Чи сі видіт?

— Ніт, неньо.

— На заході сі видіт?

— Не видіт сі.

— То, може, на полудені? — Сємьон махнув рукою в бік селища.

Іван знову відповів заперечливо. Сємьон покивав головою та влупив йому в писок, раз із правого боку, раз із лівого, аж у хлопчини дзенькнуло в довбешці.

— Війна — то страшна річ, і багато хто тут її пам’ятає, — буркнув до сина з-під стріхи вусидел так, аби ніхто не почув. — З голоду, смерті та війни — не жартуй ніколи.

Коли стало зрозумілим, що Сємьон сина більше не лупцюватиме, мужики та баби розійшлися по своїх справах. На верхівці залишилися лише Іван та два гнідки, як і перед тим, наче нічого й не сталося. Хлопець боязко споглядав на те місце, де вал гір торкався неба; але узгір’я спали, спало небо, спала стара гора Цергова[3] із потрійним лісистим хребтом.

Неспокій поступово злущувався з Івана, і хлопець подумав, що йому, напевне, все те наснилося чи примарилося. Але тоді блакить на підхмар’ї зморщилася, і з пустки неба почав спокійно сходити ксьондз Максим Сандович. Ореол навколо його скроні пульсував живим полум’ям, під чорною бородою криваво виблискував ламаний церковний хрест[4].

— Слава Ісусу Христу! — крикнув він, поки ще був високо. — А що ти, Іване, такий сумний?

— Навіки слава. Та мені війна й кінець світу примарилися.

Максим Сандович всівся біля Івана, уважно на нього дивлячись; очі мав як вуглини, а обличчя нерухоме, мов вирізьблене з дерева.

— Примарилися, — повторив за хлопцем. Іванові стало ніяково, тож він поскубував траву навколо себе, уникаючи погляду священника.

— На небі говорять, що застрелено принца Фердинанда, — сказав Максим за хвильку. — Застрелено далеко на півдні, в спалених сонцем краях, де лише змія повзає та скорпіон. Говорять в Церкві Новоєрусалимській, що через це великі зміни настануть на землі[5].

Іван кивнув, хоча анітрохи слів Максимових не розумів. Застрелили — то й застрелили, Іванову матір також ляський пан на полюванні застрелив. Пан спадкоємець п’яний були, взяли Мровліху за якогось звіра, бо та саме малину в кущах збирала. Вистрелили із штуцера, а як баба вереску наробила та вихопилася з кущів, бризкаючи кров’ю, вистрелили другий та третій раз, а потім ще й конем її стоптали, бо перелякалися й від нервів були заслабли. Так потім пан хазяїн казали, принаймні, так казали двірські пахолки, якими пан прислали Сємьонові на перепросини три срібні рейнські[6], а дітям трохи твердих карамельок з міста.

Тож якщо Іванову матір застрелили неподалік власної хати, то чому дивуватися, що й ясновельможного така ж само доля спіткала в якихось далеких краях, де лише змій та скорпіон.

Тож мовчить Іван, мовчить Максим, але це мовчання не є незручним, бо полуденна тиша вже облягла світ, і лише коники польові сюрчать. Літо.

Парох Сандович витягає з-за пазухи яблуко, а одразу потому — друге. Вкриті дрібними темними цяточками, з одного боку червоні, з другого — ще зелені. Кидає їх Іванові та сміється, коли одне випадає в хлопця з рук і котиться у траву.

— Обережно, Іване, обережно. Яблука —

1 2 ... 93
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Порожнє небо, Радек Рак», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Порожнє небо, Радек Рак"