Радек Рак - Порожнє небо, Радек Рак

1. Перший кінець світу

Сталося так, що Іван Мровля бачив світ навиворіт. Саме тому був першим, хто відчув залізистий присмак його кінця.

Того дня Іван пас батьківських коней — двох низеньких, кремезних гнідків із широкими грудьми та настовбурченою, наче щетина на щітці, гривою. Лука повнилася дзижчанням комах, липень у своїй силі лив на землю ліниву спеку. Небо було високим, нерухомим та порожнім, і думки хлопця враз розлетілися, наче сухе листя.

Може, саме через цю бездумність Іванові й вдалося відчути темряву, що наповзала звіддаля. Спочатку він не знав, що воно таке, відчув лише дивний присмак на язиці: наче сіль, змішана із попелом, і подумав був, що випадково розгриз хробака. Коли ж один із коней неспокійно заіржав, Іван звівся на ліктях і роззирнувся навколо.

Виднокрай на півночі та сході жеврів, як незагашена ватра, сповитий клубами смолистого диму. Палали міста і села, палали будинки, заїзди і корчми, палали церкви і синагоги, палав увесь світ, а потворні павучі машини хапали людей клешнями — великими, наче крила вітряка, — та вкидали до киплячих казанів у своїх сталевих черевах. Над усім кружляли птахи, чорні та великі, мов стерв’ятники, що залітають інколи з угорських рівнин. Деякі мали по дві голови. Іван бачив усе це виразно, хоча було воно дуже, дуже далеко. Вітер, гарячий, наче дихання з печі, ніс крики, сморід горілого м’яса та волосся.

Поки Іван стояв отак і дивився, вогонь і залізні чудовиська почали наближатися й наближатися, щезали нові поселення, гинули нові люди; вже третину неба затягнуло масним димом. Де проходив вогонь, там залишався лише попіл і трупи: зчорнілі, з викривленими кінцівками, без надії споглядаючи у вогняне небо. Ще далі світ коцюбився, осипався та осувався в небуття.

Іван, репетуючи, кинувся бігти протилежним схилом узгір’я до села:

— Війна! Війна-а-а-а!!!

Опритомнів лише тоді, коли тверда батьківська рука знову привела його на верхівку. Раптом зрозумів, що з ними багато людей і що всі насмішкувато дивляться на нього.

Старий Сємьон Мровля підвів його сукатою рукою до північного виднокраю, збористого та блакитного, як завжди.

— Скажи мені, сине: чи сі видіт, де на півночі війна? — запитав спокійно, твердо та кам’яно. Іван лише похитав головою, із ротом роззявленим, наче в дурника.

— А на сході? Чи сі видіт?

— Ніт, неньо.

— На заході сі видіт?

— Не видіт сі.

— То, може, на полудені? — Сємьон махнув рукою в бік селища.

Іван знову відповів заперечливо. Сємьон покивав головою та влупив йому в писок, раз із правого боку, раз із лівого, аж у хлопчини дзенькнуло в довбешці.

— Війна — то страшна річ, і багато хто тут її пам’ятає, — буркнув до сина з-під стріхи вусидел так, аби ніхто не почув. — З голоду, смерті та війни — не жартуй ніколи.

Коли стало зрозумілим, що Сємьон сина більше не лупцюватиме, мужики та баби розійшлися по своїх справах. На верхівці залишилися лише Іван та два гнідки, як і перед тим, наче нічого й не сталося. Хлопець боязко споглядав на те місце, де вал гір торкався неба; але узгір’я спали, спало небо, спала стара гора Цергова[3] із потрійним лісистим хребтом.

Неспокій поступово злущувався з Івана, і хлопець подумав, що йому, напевне, все те наснилося чи примарилося. Але тоді блакить на підхмар’ї зморщилася, і з пустки неба почав спокійно сходити ксьондз Максим Сандович. Ореол навколо його скроні пульсував живим полум’ям, під чорною бородою криваво виблискував ламаний церковний хрест[4].

— Слава Ісусу Христу! — крикнув він, поки ще був високо. — А що ти, Іване, такий сумний?

— Навіки слава. Та мені війна й кінець світу примарилися.

Максим Сандович всівся біля Івана, уважно на нього дивлячись; очі мав як вуглини, а обличчя нерухоме, мов вирізьблене з дерева.

— Примарилися, — повторив за хлопцем. Іванові стало ніяково, тож він поскубував траву навколо себе, уникаючи погляду священника.

— На небі говорять, що застрелено принца Фердинанда, — сказав Максим за хвильку. — Застрелено далеко на півдні, в спалених сонцем краях, де лише змія повзає та скорпіон. Говорять в Церкві Новоєрусалимській, що через це великі зміни настануть на землі[5].

Іван кивнув, хоча анітрохи слів Максимових не розумів. Застрелили — то й застрелили, Іванову матір також ляський пан на полюванні застрелив. Пан спадкоємець п’яний були, взяли Мровліху за якогось звіра, бо та саме малину в кущах збирала. Вистрелили із штуцера, а як баба вереску наробила та вихопилася з кущів, бризкаючи кров’ю, вистрелили другий та третій раз, а потім ще й конем її стоптали, бо перелякалися й від нервів були заслабли. Так потім пан хазяїн казали, принаймні, так казали двірські пахолки, якими пан прислали Сємьонові на перепросини три срібні рейнські[6], а дітям трохи твердих карамельок з міста.

Тож якщо Іванову матір застрелили неподалік власної хати, то чому дивуватися, що й ясновельможного така ж само доля спіткала в якихось далеких краях, де лише змій та скорпіон.

Тож мовчить Іван, мовчить Максим, але це мовчання не є незручним, бо полуденна тиша вже облягла світ, і лише коники польові сюрчать. Літо.

Парох Сандович витягає з-за пазухи яблуко, а одразу потому — друге. Вкриті дрібними темними цяточками, з одного боку червоні, з другого — ще зелені. Кидає їх Іванові та сміється, коли одне випадає в хлопця з рук і котиться у траву.

— Обережно, Іване, обережно. Яблука —