Радек Рак - Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак

а кожен із тих потоків береться з різних струмочків, що течуть гірськими ущелинами. Біля деяких із тих джерел, званих мофетами, не слід лягати ані засинати, бо можна більше не пробудитися; повітря-бо там важке, і не можна ним дихати. Люди про це знають, знають і деякі дикі тварини, але вже вівці, наприклад, ні. Вівці-бо дурні, і їх треба пильнувати, бо готові заблукати, куди не треба, й задушитися на смерть.

Молода змія, що грілася на камені, видно, теж цього не знала. Мофета била струменем з-під коренів великої липи, всипаної квітами, як молода панна. Раннім літом усі липи стають гарними, але особливо ця, яка завжди родила стільки квітів, що аж гілки гнулися. На змію Куба набрів, коли зробив собі перерву від косіння і, всівшись на найнижчій гілці дерева, жував білий хліб із кмином, хроном і шавлією. Сонце вже стелилося по луці, липневий вітерець охолоджував розігріте тіло й робив не такими болісними жовті синці після панських ударів.

Гад масляно блищав на сонці, жовті плями на боках шиї виглядали як намальовані соком з ластівчиного зілля. Парубок штурхнув змію патиком, переконаний, що тварина вже мертва. Та, однак, мляво, із зусиллями згорнулася, а боки ходили в неї, як у засапаного коня. Йонтек Гаца, який теж цього дня косив луку, хотів добити змію каменем, але Куба не дозволив. Узяв гада двома паличками й відніс у тінь, далеко від мофети. Облив пласку голову водою з бляшаного горнятка. І не міг при цьому стриматись, аби не погладити зміїного тіла; було воно тепле, гладеньке і дуже приємне на дотик.

Коли тварина прийшла до тями, дав їй іще з’їсти кульку, зліплену з хліба, а потім ще одну, і ще. З глиняного глечика налив у кухлик кислого молока. Змія похлебтала трохи, засичала щось своєю мовою й відповзла у високу траву.

А вже незабаром Куба й думати про неї забув. Щось інше заморочило йому голову й серце, і були це не змії, в кожному разі, не такі, як та з-під мофети. Бо у хлопця перед очима все ще стояла Мальва з дідичем, а ревнощі здатні обплутати міцніше, ніж змії-душителі з південних країн, отруїти думки зміїною отрутою, аж вони починають пульсувати й галопувати по голові. Так, так, здатні.

Коли Куба вертався з луки, то не міг не зазирнути під верби-апостоли, але Мальви там не знайшов.

Не було на що чекати. Чарувати парубок не вмів, бо щоб чарувати, треба бути циганом або жидом. Не вмів, але ж спробувати міг.

Ніч нависла над світом бездонна і чорна, як море. У вібруючій цвіркунами темряві хлопець збирав мальви, що росли перед корчмою. Рвав їх повними жменями, бо квітів було дуже багато. Мав їх вуже повні кишені, але зняв ще сорочку й зробив із неї клуночок, щоб зібрати ще більше.

Коли назбирав уже досить, то видерся на дах, найвище, як тільки міг. Спершу почувався непевно й трохи ніяково, кидав квіти в повітря, але не дуже високо, так, щоб ніхто не помітив. Проте швидко зрозумів, що бачить його тільки ніч. Його рухи набули плинності, ноги несли самі. Дивна мелодія пульсувала в жилах, як горілка, і темрява кинула його в шалений, дикий чардаш. Йому здавалося, що він падає. Мальви літали навколо, як нетлі.

Куба не танцював. Куба був танцем.

Куба не чарував, бо не був ані жидом, ані циганом. Куба сам став чарами.

VIII. ПРО ГРУШУ, КВІТИ Й НІЧНУ ЛУКУ

Повідають, що Мальва працювала у Кольмана завжди, але насправді то Куба принадив її чарами. Тож коли Мальва опинилася в господі старого жида, ніхто не міг пригадати, звідки вона взялася, і кожен, мабуть, відповів би, що вона працювала там завжди. Так-бо діють чари.

Дні переходять у ночі, а ночі в дні. Мальва співає за роботою, і час плине в ритмі її пісні. Співає, коли лущить квасолю і коли варить пиво. Тільки коли пече хліб, то не співає, бо хлібові перешкоджати не можна.

Пісеньки Мальви є дивними. Мелодії ніби відомі, але тремтливі й мінливі. Слова втрачають значення і розчиняються в мелодії, як крапля молока у воді. Наче Мальва співає чужою мовою. Це слова, у яких міститься більше від слів.

Схоже, що ніхто, крім Куби, не звертає на це уваги, а воно ж одразу видно, що Мальва походить не з цього світу. Коли співає, то наче співають польові духи. Коли рухається, то неначе вітер колише колоссям. Куба це бачить і не може відвести очей від зачарованої дівчини. Можливо, що ще Хана це помічає, бо уникає і парубка, і Мальви.

Мальва також живе у гойхаузі, але в іншій кімнаті. Стара Кольманова начебто колись страшенно на таке кривилася, бо як же це так, щоб дівка жила під одним дахом з двома парубками. Рубіну це також було не в смак, але він не казав нічого, бо гої — це все ж таки тільки гої, мало чим кращі за тварин і так само, як тварини, не мають душі.

У селі ж про це нічого не говорили, і це було Кубі дивно, бо в селі говорять про все і про всіх. Про все і про всіх, тільки не про Мальву. Ба навіть жоден з підхмелених хлопів не брався її облапувати; наче взагалі її не помічали, а якщо й помічали, то за хвильку забували. Мальва, схоже, могла проникати у голови людей і плутати їм думки.

Тільки один-єдиний раз якийсь парубок із сусіднього села спробував до неї добратися, коли вона несла воду з криниці. Ледве, однак, торкнувся її, одразу весь всох, здерев’янів з ніг до голови, перетворився на низьку, кострубату грушу, що росла під плотом і родила кислі маленькі грушки, яких ніхто не хотів їсти. Парубка ніхто не шукав і не пам’ятали навіть про його існування. Куба якось туманно пригадував собі, що начебто колись носили разом хмиз із лісу, але ім’я хлопця зникло йому з голови.

Одного дня він пересилив себе й запитав Старого Мишку про того парубка, зачарованого в груші. Мишка-бо ходив колись різними темними дорогами, і розказували, що він вміє заклинати блискавки. Був він мудрий і знався на багатьох таємничих справах.

— Та чи ти здурів, Кубо? — запитав старий у відповідь. — Адже ця груша стоїть тут уже кільканадцять років. Самосійка. Рубін Кольман їв колись грушки під плотом і випльовував кісточки; мабуть, з них і виросла.

Ну, то по якімсь