Ліана Меко - Мала, Ліана Меко

- А я подумав. - Відповів чоловік, дивлячись на нас через плече. - Ні до чого це все. Закривати буду ФОПа.

Тамара Сергіївна охнула й осіла.

- Як закривати? - Видихнула ледь чутно.

- Мовчки. - Відрізав Назар Андрійович, і просто вийшов із кімнати.

Тамара Сергіївна знову сплеснула руками, схлипнула, схопилася за серце, я кинулася до неї - не дай Боже серцевий напад. Але вона раптом стиснула зуби, якось різко підірвалася з місця і з невластивою їй спритністю кинулася до виходу.

- А ну стій, Назаре Андрійовичу. - Закричала жінка, відчиняючи двері. - Стій, кому сказала! А бодай ти скис! Я тобі не дівчинка, бігати за тобою не буду. Матом просто тут обкладу, щоб увесь дім чув, яка ти свинота!

Очманівши, я розкрила рота. Ого. Нічого собі. Це Тамара Сергіївна? Я взагалі знаю цю жінку? - та я її вперше бачу такою!

Не знаю, що там відбувалося в коридорі, як відреагував начальник - зупинився чи забрався геть, мені видно було лише, як, уперши руки в боки, Тамара Сергіївна стояла і кричала на весь коридор. Не витримавши, кинулася до неї - цікавість взяла гору. До біса маски пристойності - тут доля вирішується!

Вискочивши з кімнати, я побачила, що Назар Андрійович усе-таки не пішов: застиг посеред коридору, і з кам'яним обличчям слухав крики Тамари Сергіївни, і лише періодично кривився, коли вона брала занадто високу ноту.

- Я тобі фірму зберегла, поки ти вдома валявся як алкашня остання, соплі витирав. І не просто зберегла, а на нові ринки вивела. Я грошей тобі зібрала! Людям роботу дала, податки платила. Я для чого зі шкіри геть лізла? Щоб ти похерив усе в один момент? Я все зробила, все, щоб тобі було куди повернутися! Ледве з глузду тут не з’їхала - такі обсяги пішли, а ти, гад, - ось так просто "закрию ФОПа"?.. У мене тиск!.. У мене протрузії!.. - Тамара Сергіївна розпалювалася дедалі сильніше, і тепер я не на жарт за неї розпереживалася - ну куди в її віці такі хвилювання? Та її зараз просто удар розіб’є!

Назар Андрійович, судячи з усього, теж подумав про щось подібне: підібгавши губи, він похитав головою і підійшов до жінки. Обійняв її за плечі, і в незграбній спробі заспокоїти, погладив по плечах

- Ну я ж про це не просив. - Зазначив цього разу більш м'яким тоном. І я краєм свідомості зазначила, що голос у нього, коли він не кричить і не обзивається, доволі приємний - грудний і з хрипотою, що пестить слух.

- Так у тому й річ, дурню, що, у мене про допомогу просити і не потрібно. - Тамара Сергіївна тицьнула чоловіка в лоба пальцем, ніби таким чином хотіла встромити йому в голову свою істину. Я подумала, що він розлютиться, відсахнеться, - таке ставлення підлеглої до свого керівника виглядало доволі фривольно. Але він не розлютився, ба більше - усміхнувся, хоч і злегка поблажливо, але з виразною ніжністю в погляді. Не інакше їх об'єднують якісь родинні зв'язки, - тільки встигла подумати, як Тамара Сергіївна підтвердила мою думку. - Ти ж мені як син, племінничок ти мій недолугий.

Жінка видихнула й опустила плечі - ніби видихнулася. А чоловік чомусь різко сіпнувся і відвернув голову, немов вона вдарила його. Зуби стиснув, і похитав головою, ніби йому було боляче, ніби слова її останні зачепили в ньому щось глибоке й болюче.

Мовчав, напевно, з півхвилини, розмірковував про щось, а потім обійняв жінку за плечі й підштовхнув до дверей кабінету.

- Гаразд, Сергіївно, не кип'ятись. Вилікуємо ми твої протрузії. Не стану я нічого закривати... Попрацюємо ще, якщо ти так наполягаєш, побарахтаємося. - Він підбадьорливо стиснув її плече, але Тамара Сергіївна раптом звільнилася з його обіймів. Розвернулася до нього обличчям і, задерши голову, заявила:

- Ну от і молодець. Це правильно. - Кивнула зверхньо, ніби зверталася до недолугого хлопчиська, який нарешті спромігся зробити щось правильне. - Тільки це вже без мене. Я на пенсію виходжу. Ось прямо зараз. Досить із мене. - Жінка мотнула головою, розправила плечі і з поставою королеви покрокувала до столу. З демонстративною недбалістю згребла папери й папки, розкидані на столі, і жбурнула їх на мій стіл. - Ось, стіл тобі звільнила, займай. - Кивнула вона чоловікові. Але той стояв, не рухаючись, і лише розгублено моргав.

- Як ідеш, Сергіївно? Ти чого? А як же... Як я тут без тебе?

- А ось, - охоче відгукнулася жінка, вказуючи на мене руками, - Соломія. Прошу любити й жалувати. Заміна моя. Буде тобі хорошою помічницею. Впораєтеся.

Чоловік перевів на мене погляд і невдоволено блиснувши очима, стиснув губи. Я стиснулася.

- Сергіївна... - простягнув неголосно - і не зрозумієш чи то з погрозою, чи то з благанням. Але жінка відмахнулася.

- Усе, племінничку. Пенсія! Свобода! - Проспівала Тамара Сергіївна із задоволеною посмішкою. - Я заслужила на відпочинок, і це не обговорюється.

Закинувши сумку на плече, жінка розправила плечі і легкою ходою буквально випурхнула з кабінету, грюкнувши дверима.

Начальник мій ще з хвилину з надією дивився на двері, напевно, молячись усім богам, щоб тітонька повернулася. Але так і не дочекавшись, повернувся до мене обличчям.

Важко зітхнув і так трагічно, ніби життя його закінчилося на цьому моменті, промовив.

- Ну що ж... помічниця... будемо знайомі.