Ольга Островська - Йдемо зі мною, Василино, Ольга Островська

1.2

За час свого перебування у цьому чужому світі я вже встигла трохи вивчити його мешканців. Вони називають себе куардами та на людей схожі лише зовні. А насправді це зовсім інша раса, що мені наочно та дуже переконливо продемонстрував мій так званий господар.

Коли бачиш чувака, що світиться, наче ялинка, і лишень силою думки здатен підняти тебе в повітря, як би ти не борсалася, скручуючи нерви й м'язи в один суцільний клубок болю, це істотно відбиває бажання випробовувати його терпіння і знову намагатися втекти. Принаймні, доки не буде впевненості, що цей нелюд мене не зловить.

У рідному світі втекти я не змогла.

Спочатку мене два дні протримали у тому будинку. Досить довго, щоб зрозуміти, що сестру я навряд чи зможу врятувати, якщо залишусь у полоні. І що треба негайно вибиратися, аби знайти інший спосіб.

Я навіть встигла скласти й здійснити робочий план втечі... ну, майже здійснити. Все могло б вийти, якби Кайтан не повернувся так невчасно. Принаймні, я тішу себе такою думкою.

Джуен незмінно ставився до мене дуже насторожено, але мені вдалося перехитрити більш недалекого Крама, вдавши, що мені погано. Адже найцінніший товар має бути в безпеці, як сказав головний мудак.

Коли Крам повівся і схилився до мене, я з усієї сили приклала його долонями по вухах, як мене вчив колись мій добрий друг Мишко. Покидьок з виттям підвівся, але відразу зігнувся від удару в пах. Мені залишилося тільки додати коліном по його зламаному носі. І поки цей телепень, мукаючи від болю, валявся по підлозі, я спритно вилетіла з кімнати, в якій мене тримали, і зачинила двері, повернувши ключ, залишений Крамом зовні.

Свобода була така близько. Я ніби на крилах мчала вниз сходами, вже уявляючи, як виберуся з цього проклятого будинку, і морально готуючись босоніж добиратися до міста ...

І тут вхідні двері відчинилися, впускаючи Кайтана.

Помітивши мене, він спочатку здивовано підняв брови, потім хижо посміхнувся, ступив назустріч, а далі... те, що трапилося далі, я досі іноді бачу в кошмарних снах. Може навіть його стараннями − копався ж у мене в мізках, виродок.

А тоді... і без того височенний мерзотник раптом став здаватися мені ще більш кремезним, а на його шкірі почала проступати сітка блакитних полум’яних ліній, схожих на судинну сітку. Він повільно і невимушено розкрив долоні, і я на бігу раптом злетіла в повітря, безпорадно борсаючись, як муха в павутинні. І прийшов біль. Так багато болю. Від нього викручувало навиворіт, стирало свідомість і наповнювало мене тваринним жахом, що змушував вити й благати про милосердя.

Десь нагорі грюкнули вибиті Крамом двері, вибіг звідкись Джуен, але всього цього я не бачила і не чула, здатна лише мріяти про припинення тортур.

− Я дивлюся, ти не повірила мені, норовлива дівчинко? − майже ласкаво поцікавився Кайтан, підтягуючи мене ближче прямо так, у повітрі, поки моє обличчя не опинилося зовсім поряд з ним. − Дуже даремно. Пам'ятаєш, я обіцяв тобі покарання? Я можу зробити тобі дуже боляче.

І на доказ його слів мене знову вигнуло дугою від нестерпних тортур. Я буквально відчувала, ніби кожна моя клітинка згорає в пекельному вогні.

− Але ж нам не потрібно, щоб ти збожеволіла від больового шоку, − розтягнув він губи в бездушній посмішці. − У мене є інша ідея.

Біль, підкоряючись його волі, поступово покинув моє тіло. Мене навіть опустили на підлогу. Повільно та акуратно. Адже товар не повинен поламатися.

А потім, перш ніж перед моїми очима припинили танцювати темні плями, а я сама змогла прийти до тями й віддихатися, пролунав рівний наказ

− Встань.

І моє тіло, ніби не моє зовсім, слухняно виконало цю команду, завмерши навитяжку перед Кайтаном.

– Опустися на коліна, – новий наказ.

Я корчилася всередині від усвідомлення, що сама собі вже не належу, намагалася хоч якось скинути навіювання, чинити опір його волі, повернути собі контроль над власним тілом. А ноги вже підгиналися самі собою.

− Може змусити тебе відсмоктати Джуену? – тихо проворкував Кайтан, схиляючись до мене, дивлячись у вічі й насолоджуючись моїм майже тваринним страхом. − Він так мріє про це. Чи облизати ноги Краму? А?

Якби не його контроль, мене б вирвало, чесне слово. Від розуміння, що він справді може це зробити… що завгодно може зі мною зробити, мене пробивав холодний піт, а в очах темніло.

Я чула, як шумно дихав поруч Джуен, явно розраховуючи на такий наказ боса. А сама могла лише дивитися на «господаря», бажаючи йому здохнути найболючішим чином і обмираючи від панічного жаху.

– Ти правильно розумієш. Я справді можу зробити з тобою все, що завгодно. І щоб закріпити урок... Побудеш моєю слухняною лялькою до вечора.

Ті кілька годин, що він контролював моє тіло, стали для мене кошмарною вічністю. Я божеволіла, відчуваючи себе замкненою у власному тілі, яке слухняно виконувало будь-яку команду Кайтана. І хоч нічого особливо жахливого він мені не наказував, лише змусив прислужувати йому і на колінах повзати під хтивим поглядом Джуена, урок я засвоїла дуже добре.

Але було в цьому й дещо таке, що вселило надію. Десь за годину я зрозуміла, що можу чинити опір наказам Кайтана. Нехай це спочатку виявилося лише в секунді зволікання, але вже сам факт мене невимовно надихнув, давши сили не збожеволіти остаточно і не зламатися. До того моменту, як Кайтан нарешті відпустив мене, дозволивши повернутися в кімнату, я вже була остаточно впевнена, що з впливом цього чудовиська можна боротися. Отже, спосіб втекти я все одно знайду.

А наступного дня моїх викрадачів щось дуже сильно переполошило, змусивши терміново перевезти мене, з мішком на голові та скуту наручниками, в інше місце. З розмов Джуена і Крама в машині, я зробила висновок, що на них вийшов хтось дуже серйозний. Вони говорили про якогось занагарця, через котрого оскаженів Кайтан, бо довелося тимчасово згорнути свою діяльність і залягти на дно, так ще й решту товару покинути. А ще я почула, що їм треба дочекатися, коли можна буде мене переправити.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍