Ольга Островська - Йдемо зі мною, Василино, Ольга Островська

Тоді я ще не розуміла, що переправляти мене збираються в інший світ.

Чекати їм довелося ще добу. Весь цей час я провела в товаристві Джуена з Крамом у ще одному будинку, але цього разу зовсім необжитому. Мене замкнули у маленькій кімнатці з вікном, закритим зовні металевими віконницями, та мінімумом меблів, представленим одним невеликим ліжком. Але оскільки санвузол до цієї кімнати не додавався, то мені дозволили стукати та кликати своїх наглядачів, якщо виникала потреба. Чи треба говорити, що кликати їх я намагалася якомога рідше?

Після демонстрації влади Кайтана, до мене якось різко дійшло, що мої викрадачі, дійсно не люди. І хоча Джуен з Крамом явно слабші ніж головний мудак, вони все одно такі самі. І тепер мені кожного разу було до нестями страшно бачити їх і знаходитися поряд. Але організм і природа вимагали своє, тож доводилося ламати себе та стукати.

Але це дозволило мені підслухати кілька цікавих розмов, поки я сиділа у ванній, а ці двоє стерегли мене під дверима. Вони не надто переймалися тим, що я можу їх почути. Чи то вважали, що це мені ніяк не допоможе, і розповісти я нікому нічого не зможу, чи то, Кайтан мав рацію, і великим інтелектом його підручні похизуватися ніяк не могли.

З почутого я зробила висновки, що той клуб, в якому Соля зустріла свого ґвалтівника, а я мала необережність ставити надто небезпечні питання, належить самому Кайтану, і є особливим місцем, де такі, як вони, можуть підчепити доступних та не дуже земних дівчат. А ще з їхніх розмов та міркувань виходило, що головний мудак відвідувачок свого клубу раніше не викрадав, щоб не привертати зайву увагу до зникнень землянок, і щоби ці зникнення ніяк не пов'язали з його закладом.

Я ж стала винятком, бо сама привернула до себе його увагу своїми розпитуваннями та згадкою про зниклу сестру.

Моє ж викрадення з незрозумілих причин привернуло до Кайтана увагу якихось невідомих занагарців. І від цих занагарців він був змушений ховатися. Але моя вартість, на думку викрадачів, повинна з головою окупити всі проблеми, які через мене у цих работоргівців клятих виникли. Саме того дня я вперше почула слово «куарди». А ще з того, що Джуен і Крам називали мене та інших своїх жертв «земними» виходило, що вони самі не з Землі. Адже головний мудак теж називав мене якоюсь фуентою із Землі. Виникли в мене й підозри, що діяльність Кайтана навіть серед подібних до нього незаконна.

Але питання, звідки вони всі, гризло мене недовго, тому що вже на третій день знову з'явився Кайтан власною персоною, начепив на мене якісь металеві браслети й такий же нашийник, потішаючись з моєї явної огиди, вручив теплу куртку з черевиками й велів одягтися. А коли я виконала його наказ, подивився мені у вічі й сказав це прокляте: «Спи!»

Опритомніла я вже в нього на руках посеред лісу.

Над головою шуміли ненависні сосни. Небо було затягнуте сизими хмарами, мені навіть здалося, що в повітрі пролітали перші сніжинки. А моє безпорадне тіло невідомо куди тягнув величезний мерзотник нелюдського походження. І голова тріщала так, ніби от-от вибухне, змушуючи висіти ледь живою ганчірочкою в руках свого викрадача.

– Прокинулася? Сильна. Дуже сильна, – усміхнувся тоді, кинувши на мене задоволений погляд, Кайтан. − Отже, і перехід легко перенесеш.

− Який перехід, − прохрипіла я, насилу підводячи голову і намагаючись озирнутися.

– Між нашими світами, – охоче пояснив мені «господар» киваючи кудись уперед. – Буде боляче, маленька фуента.

Я з жахом простежила за його поглядом і побачила арку, що постала перед нами просто нізвідки. Майже таку саму, як та, в яку зробила крок моя сестра. Єдиною відмінністю між ними було тільки те, що в цій замість лісу виднілася... пустеля.

– Ні! Я не пройду! − почала трясти я головою і вириватися з чоловічих рук. − Мене ця хрінь не пропустить.

− Звідки ж такі знання, Васю? Ти бачила вже такий портал? Коли? − тут же хижо насторожився Кайтан, ставлячи мене на ноги й хапаючи за обличчя, щоб втупитися у вічі пронизливим до кісток поглядом.

Я не хотіла говорити. Чуття кричало, що не треба йому знати про Сольку і те, що вона пішла в їхній світ через такий самий перехід. Я й не говорила, але мій мозок вибухнув новою хвилею болю, а спогади самі по собі спливли в пам'яті. І про те, що відбувалося з Солею ті два місяці, і про її вагітність, і про те, як вона кинулася до лісу поряд з нашим будинком, щоб прибігти точно до такої ж арки, а разом з нею і я. І про те, як нас розділила невидима перешкода, розлучаючи мене з єдиною рідною людиною на світі.

− Ну треба ж. Як шкода, що перший не помітив твою сестру. У мене було б дві фуенти замість однієї. Але тепер зрозуміло, звідки про тебе знають занагарці, – задумливо пробурмотів Кайтан, продовжуючи потрошити мою пам'ять. − Доведеться тебе дуже добре ховати.

З цими словами він відпустив моє обличчя і притис два пальці до нашийника. А коли від цієї металевої штуки на моїй шиї до браслетів на зап'ястях наче електричний струм побіг, боляче поколюючи шкіру і хвилями поширюючись на все тіло, Кайтан схопив мене за лікоть і знову потяг до арки.

Я до останнього не вірила, що мене пропустить цей дідьковий портал. І за ті кілька кроків, що до нього довелося зробити, моя багата уява вже встигла барвисто намалювати мені спочатку, як проходить мудак, а я залишаюся і щаслива тікаю геть, а потім, як він проходить разом з моєю рукою, а решта мене залишається, і тікаю я вже не настільки щасливою, а потім пішли й зовсім моторошні картини, що змусили мої ноги старанно гальмувати. Але Кайтан моїх тріпотінь навіть не помічав до пуття, продовжуючи перти далі.

І ось уже спочатку він, а потім і я, на буксирі, переступили невидиму межу між світами. Невидиму, але дуже відчутну. Я наче плівку якусь собою прорвала, нашийник вп'явся в шкіру розпеченим залізом, і в ту ж мить мене скрутило обіцяним болем. Його було так багато, що зробивши ще один мимовільний крок від порталу, я просто впала, як підкошена, вмить відключаючись.