Яцек Денель - Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя

помаранчів і хоробрими majos, із мудрагелями-докторами та метикуватими вуличними розбишаками, які завжди стоять на своєму — ох, він учив напам’ять пісні й співав їх потім за роботою, навіть роки по тому, коли він не чув сам себе і страшенно фальшивив; він усе це втратив. Також не було більше приготувань до виходу, одягання оторочених галунами і обшитих золотом штанів, якими він так пишався (хоч уже давно не мав талії тореро, про що мати неодмінно згадувала собі під ніс)… А ноти, які він слав своєму улюбленому Сапатерові, ноти sainetes і seguidillas[4], як відчайдушно він вишукував, вимацував по прилавках найновіші хіти! Він запаковував усе це й надсилав кінною поштою до Сараґоси, а повертаючись, казав: «Це моє остаточне прощання з музикою, нехай Мартін цим тішиться, відтепер припиняю ходити в місця, де міг би почути ці пісні… я сказав собі, що мушу, чорт забирай, дотримуватися якихось принципів і зберігати, чорт забирай, певну гідність, притаманну чоловікам!» — і отак буркотів собі під ніс цілу дорогу, до самого дому, а ввечері виходив, одягнувши одну зі своїх гаптованих курток majo, і реготав до сліз з іншими, собі подібними. Відколи він втратив слух, жодного разу не одягав куртки majo, навіть для жарту, немовби це був одяг померлого.
розповідає Франсиско

Існують речі, про які неможливо говорити. Про них можна лише малювати. Але, правду кажучи, і це неможливо.

розповідає Хав’єр

Отже, з ліжка до мольбертів злізла чужа людина. Передусім нам усім чужа — бо до нього не долинали жодні слова; він сидів у своїй майстерні, наче риба в акваріумі, коричневому, темному, вкритому дивними водоростями: сувоями полотна, скелетами підрамників, зішкрябаною фарбою, і працював без перепочинку, часто ночами, через що випалював ще більше свічок, аніж колись, а одяг і вся підлога майстерні були всіяні краплями й перлистими смужками воску; він брався за всі замовлення, аби лише довести, що все ще вміє малювати, почав ходити на збори до Академії, аби припинити всі чутки, мовляв, «Ґойя здувся», які поширювали злостиві базграчі, і сидів на цих зборах, нічого не розуміючи, але роблячи — я так собі уявляю — розумну міну, немовби чує кожнісіньке слово і глибоко його обмірковує; він малював жахливі картинки на блясі — пожежу, жертв кораблетрощі на голих скелях, злодіїв, що накидаються з ножами на мандрівників, тюрму, божевільних, з’юрмлених у коридорі лікарні; дотепер у моїй пам’яті збереглися цілі сцени: спотворені жахом обличчя, повикручувані руки, розпачливі жести; я підкрадався настільки близько, наскільки можна було, і спостерігав зі сховку, з-за якогось полотна чи стільця, як посопуючи, мугикаючи, відходячи від картини та знову до неї підбігаючи, накладає на полотно грубу, оліювату чорноту кайданів, бризки білої піни, що омивають труп, червоно-коричневі, сухі плями — кров, що просочується в пісок під колесами диліжансу. Якщо він помічав, що я стою поруч — уздрівши мене краєм ока, відчувши вібрування мого подиху на задній частині опущеної до землі лівої руки, або просто маючи враження чиєїсь присутності, зосередження уваги, так, як це іноді трапляється з кожним із нас, він рвучко обертався і проганяв мене за двері; іноді це мало ознаки гри: він охав, гавкав і гарчав, лоскотав мене під пахвами; однак, як правило, він по-справжньому лютував, особливо, коли малював сцену з божевільні — одразу затуляв її полотном і хапався за якусь планку або ганчірку, щоб вилякати мене з майстерні. Він послав потім цю картину Сапатерові, не знаю, що з нею зробили його спадкоємці, а собі намалював іншу, таку саму, кількома роками пізніше. Так чи інак, я не міг із ним порозумітися. Він ще не вмів читати з руху губ, а я майже не вмів писати; він дратувався, коли я поволі, старанно виводив чергові літери, й силкувався відгадувати слова; але невдовзі забував, що було спочатку, і лютився ще дужче. Тоді я зрозумів, навіщо нам великий будинок. Великі будинки потрібні для того, щоб уникати одне одного. А якщо хтось глухий, від нього ще легше сховатися; можна перебігти одразу в нього за спиною з кімнати до кімнати — аби лише непомітно, щоб він не відчув стопами тремтіння підлоги; але коли тобі десять років, можна бігати легко-легесенько. Я навчився швидко й розбірливо писати, щоб наші розмови тривали якнайкоротше, і разом із тим прийшло бажання читати — батько був байдужий до книжок, мати мала тільки молитовну книжечку, але в школі, крім страшенно нудних молитовних списків, було у священиків трохи цікавих книжок зі старих, кращих часів. Коли я підріс і мав у собі більше сміливості, то іноді запитував деяких знайомих батька про книжки, які вони найбільше цінують — і якщо не знаходив їх у бібліотеці піярів, під час наступних відвідин випрошував, щоб вони їх позичили; мені не можна було, певна річ, звертатися до гостей у вітальні, але я міг стати перед ними в коридорі (випростаний, зі спітнілими долонями), коли вони заходили або виходили з дому; часто я отримував запотиличника від служниці або від батьків, але траплялося, що все ж діставав омріяну книжку і прожогом летів до кімнати, щоб узятися за читання. Пан Мартінес, який одного разу приїхав з Кадиса на довше у справах і бував у нас досить часто, переконував батька відрядити мене до закордонної школи, але той відповів коротко: «Хав’єр — художник. Природжений художник. Він успадкував це від мене. Будь-яка наука, крім науки малювання, для нього гаяння часу. Не кажучи вже про гроші. Зрештою, книжки — це те саме, чорт забирай. Гаяння часу. Стільки доброго світла псу під хвіст».

Але, глухнучи, батько передусім став чужим собі самому, собі колишньому; він змінив звички, тон голосу, спосіб роботи; він нервував з першої-ліпшої нагоди. Це правда, що він завжди був шаленцем, але тепер нагадував упійманого в пастку вовка, який покусає всіх, хто трапиться під руку, хоча з кожним випадом та клацанням зубами у м’ясо й кістку його лапи ще глибше увіп’ються зубці.