Яцек Денель - Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя

виросте; та де там. Як патякати, розводитись про пігменти, фарби, то тут він був перший — але коли мав узятися до полотна, до аркуша, то так гримасував, такий несміливий був, мовляв, соромно, мовляв, не вміє, те, се; аж мені іноді здавалося, що він робить це навмисне, на зло, то коли я висварив його кілька разів, добряче накричав на хлопця, то потім стало навіть гірше. Він не хотів зі мною малювати, не хотів приходити до майстерні, щоразу ставав усе ледачішим і буркотливішим. Не знаю, звідки в нього таке взялось, точно не від мене. Атож, від матері. А вона, певна річ, буркотлива, хоч і працьовита жінка. Вона небагато знала, тож і небагато говорила, так краще. Тільки чепуритися любила. Але хіба не всі вони таке люблять?
розповідає Хав’єр

Не те, що він і мені не дозволяв отак сідати біля себе. Дозволяв. Якщо тільки, звісно, був у Мадриді, якщо тільки був у доброму гуморі і приділяв мені бодай крихту уваги: адже бувало, що він малював цілими днями, як скажений, буркочучи під ніс якісь багатоповерхові прокльони, а потім іще довго вночі, в циліндрі, до якого він прикріплював кілька свічок, та ще й отих, найкращої якості, що дають найсильніше і найбіліше з усіх можливих світел; якщо їх не виявлялося, він влаштовував скандал, будив матір і лакеїв і посилав когось до крамниці, щоб той гамселив у двері, аж поки господар не прокинеться, не відчинить і не продасть свічки найкращої марки для пана де Ґойя, відомого шаленця. Ну і йому вдавалося — він отримував якесь замовлення тут чи там, малював міністра в його маєтку, або графиню в її палаці, або велике полотно для якоїсь церкви, яку він, звісно ж, мусив побачити на власні очі, аби довідатися, звідки падає світло, яким відтінком міниться під сонцем камінь, з якого вимурувано стіни, з якої відстані і під яким кутом дивитимуться, а отже, який масштаб використати. Він пропадав тижнями, все одно — на роботі чи на полюванні зі своїм шкільним другом Сапатером… Він тільки повідомляв матері; зрештою, навіть якби вона знала, що він говорив іноді про себе і про Аль-бу, якби він навіть сказав їй: я йду до герцогині й збираюся добряче розважитись, вона б лише опустила очі, бо тільки це вона й уміла. Ну, і лягти під нього, якщо прийшов час наступної вагітності, наступного викидня.

Але коли мені було дев’ять років, він поїхав надовго — річ не в тому, що такого з ним не траплялось, однак цього разу він зник на довше, ніж обіцяв; приходили листи з Кадиса, але писані чужою рукою — вже тоді я впізнавав його косий, дещо незграбний почерк із довгими вусами s і у, — мати цілими днями просиджувала у своїй кімнаті або в раптовому пориві прибігала до мене й починала мене обнімати й цілувати, ґвалтовно, різко, надмірно, так, що мені хотілося якнайшвидше виборсатися з цих накрохмалених манжетів і штивних мережив; якщо в цій шарпанині мені вдавалося на неї зиркнути, я бачив, що очі її були запухлі від плачу, обведені тонкою червоною рискою, налиті кров’ю так, що білки ставали цілком рожевими; її риси огрубли від розпачу, так, як це бувало іноді під час вагітності; вона мала жалюгідний вигляд, тож якщо мені тільки вдавалося на неї поглянути, я не міг вириватися далі й застигав, як зловлений у сітку горобець, коли його візьмеш у руку, й чекав, поки вона задовольнить свою потребу нав’язливого обнімання. Загалом мені все-таки вдавалося уникати вигляду її обличчя, я крутився і сяк і так, як дикий, щоб тільки на неї не дивитись — аж доки міг вирватися і втекти на кухню або на патіо.

Він повернувся страшенно знесилений, візник і слуга практично попід руки занесли його додому. Був синюватий, зеленкавий, немовби зліплений із брудного воску, дуже схудлий, голова обв’язана білою хусткою; але найдивнішим було мало не повне мовчання, яке його супроводжувало. Жодних радісних вигуків, жодних привітань, жодного видавання наказів; якщо матері конче треба було щось сказати, то вона говорила пошепки, немовби боялася порушити піднесену тишу. Кожен шелест сукні, кожен стукіт каблука здавався занадто гучним.

Лише увечері, поклавши мене до ліжка, служниця сказала мені: «Бідолашний, тепер у тебе геть глухий татусь».

Потім він лежав у ліжку ще кілька місяців — його обличчя заокруглилося, він почав рисувати в зошиті, став буркітливим, як буває з відхворілими чоловіками. Увесь час про щось кричав або казився, що не може малювати; а оскільки він оглух, то був страшенно галасливим; його гучний голос було чути в усьому домі, від крамниці дона Феліціано на першому поверсі, де від нього дрижали й тихо дзвеніли флакони з парфумами, аж до горища, де він ворушив простирадла, які сушилися там. «Хав’є-е-е-е-е-ре, — верещав він, — Хав’є-е-е-е-е-ре, ходи-но до татуся!», а я тікав куди-небудь, як колись тікав від пожадливих обіймів матері.

Каліцтво — це відчуженість. Людина, що втратила руку — це зовсім не та сама людина, що доти, тільки без руки. Це людина, як замість руки має відсутність руки, зовсім інший орган, на який заборонено дивитися, про який не варто згадувати. Щоб не завдавати болю. Бо так само, як у тілі замість руки виросла відсутність руки, так і в душі замість чогось виросла відсутність чогось — зболений, роз’ятрений і вразливий орган. А люди, що втрачають якийсь орган чуття, позбуваються незрівнянно більшого — цілого світу, доступного лише за посередництва цього чуття, і навіть ще більше. Не лише мелодію сарсуели, не тільки манеру, з якою Ля Тірана промовляє зі сцени слова, з отим своїм заразливим бульканням, туркотанням у вухо, але й шум шепотінь, розпорошених по залі, вигуки, що долинають із дальших рядів, крики «браво», та розлога хвиля звуків, якою всі глядачі дякують їй за звуки, які вона посилала з-за рампи, як два протилежні моря — сотні глядацьких горл проти її одного, незрівняного горла. А sainetes[3], із яких він реготав, усі ті сценки з хитрими продавчинями