Яцек Денель - Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя

пишучи на папірчиках, які мені важко розібрати, а руками, за системою отця Бонета. Позавчора я його за це насварив, бо він розмахує лапищами, наче хоче всім довкола показати, що старий Ґойя не тільки ледь ходулями перебирає, а й глухий, глухий, глухий, як пень, як камінь, як пензель, як клямка, як клубок старого шмаття, що рухається за допомогою чорної магії. Мабуть, я смерджу сцяками, бо в мене хворий міхур, але сам цього не відчуваю, не той тепер маю ніс, що міг колись винюхати через вікно соковиту лялечку, яка йде вулицею… бачу лише, як інші кривляться, коли я підходжу занадто близько, а оскільки вони не хочуть справити мені неприємність, то приховують ці гримаси, і це ще більш принизливо. Я ношу три пари окулярів. Три пари окулярів на одній кирпі. Не такій уже й великій. Зір мене зраджує, рука також. Мені всього бракує, крім волі.

Якийсь час я займався літографіями, рисував із голови биків… Бруґада мені допомагав, ставив камінь на мольберти, прикріплював, а я вже тоді базграв, шкрябав бритвою, у другій руці тримаючи велику лупу, бо без неї майже нічого не бачив — але пару разів камінь зривався з мольбертів, раз мало не розтрощив мені ногу, а другий гупнув об землю, коли мала Розарія стояла за три кроки поруч. Звичайно ж, уся робота — коту під хвіст. Того другого разу була гарна сцена, майже завершена. Я заспокоївся. На великі полотна я тим більше не мав сили, а моя Пташечка вже доросла до малювання, і я думаю послати її до Парижа, я надіслав навіть кілька листів, можливо, Феррер би влаштував її в Мартіна, здається, він непоганий. На це не буде жаль грошей. Ну, бо з неї буде толк, не те, що з цього засранця Хав’єра, який нічим не годен зайнятися, знай лежить собі, як гробачок, як шмат жирного м’яса на блясі, у драглистих соках, не хочеться йому до мене приїхати, не хочеться перенести через Піренеї свою вгодовану дупу, а я, дідуган, мушу їздити туди-сюди, як молодий соколик, бо інакше не побачу свого чарівного Маріаніто. Так, наче вони ні на мить не можуть залишити свої справи, зрештою, які в них ще там справи, і приїхати до батька, що стоїть однією ногою в могилі. Але є Пташечка, і на Пташечку не шкода часу, я навіть показав її рисунки в Мадриді, всі професори Академії були в захваті й казали, що це як малий Рафаель у спідниці, як малий Менґс в атласі. Менґс у порівнянні з нею — шмаркач. Світ не бачив іще такого таланту. Тож ми сідаємо разом, я щось рисую на папірчику, а вона уважно копіює, а скільки ж у цьому працьовитості, скільки вміння, яка чудова лінія! Вона ще недосвідчена, це правда, але геній відчутний. Ґойя відчуває цього генія. Вона собі рисує, Леокадія порається в домі або виходить у місто, врешті-решт, жінка мусить отримувати щось від життя, ми у Франції, а не в Іспанії, я ж не триматиму її вдома на замку. Мала собі рисує, а я витягаю з шухляди пластинки зі слонової кості, фарби, тоненькі пензлі, й, дивлячись крізь збільшувальне скло, спочатку накладаю темну основу зі знятої з лампи кіптяви, а потім додаю кілька крапель води. Ох, які там світи, скільки там нуртує персонажів, духів, бажань — каліки, в’язні, пузаті карлики, старі відьми; я дивлюся крізь лупу й не можу надивуватися, скільки всього може відбуватися на такій маленькій пластинці, коли вона розчиняє сажу. А потім, трах-бах, я беруся за малювання. Якщо не вийде, а дедалі частіше не виходять, я безжально зішкрябую, бо знаю, що вода розчиняє чорноту в повній відповідності з ходом моїх думок — і одразу ж викликає щось краще. Щось болісніше.

Із Хав’єром я теж так сидів, як із Пташечкою — я думав собі, що якщо мій татусько, простий позолотник, сплодив такого художника, як я, то чого досягне мій син! Отак я думав про них усіх по черзі — про Антоніо, Еусебіо, Вінсенте і Франсиско, — а вони всі вмирали, мало хто з них прожив достатньо довго, щоб зуміти втримати в руці олівця, не кажучи вже про те, щоб здивувати світ своїм талантом; навіть Хав’єр стільки разів був за крок від смерті, висів на волосинці — тоді, коли хворів на віспу і всю ніч я носив його на руках замість того, щоб щось намалювати або виграти якусь дівулю, а він, розпашілий, виснажений плачем, засинав на мить і відразу ж знову прокидався; коли я розповів про це королю, він був такий зворушений, що вхопив мене за руку й довго нею трусив, а потім заходився грати на скрипці, що, вочевидь, мало свідчити про співчуття до старого пердуна. А через те, що він не мав, як під час виступів перед двором, другого скрипаля за лаштунками для виконання складних пасажів, а я ще не був глухий, легко мені не було… Що ж, кожен співчуває за допомогою того мистецтва, яке йому доступне — я співчував своїми шедеврами всій живій, закривавленій Іспанії, він співчував хворій дитині та її батькові цигиканням на скрипці. І то добре. Але ж не тільки тоді; усе дитинство Хав’єра я намагався не звикати до нього; я боявся, що він відійде, як попередній, або як ті, яких Пепа втратила згодом: криваві клапті, бруд на простирадлах, жахіття, яких би я волів не бачити перед очима, але бачу безперестанку — коли заплющую очі, уві сні й увіч, коли дивлюся на краплю води, що розчиняє чорноту на пластинці слонової кості, бачу не тільки трупи розстріляних попід муром, не тільки черниць, ґвалтованих французькою солдатнею, а й те паскудство, яке з неї виходило — карликів, гомункулів, які поміщалися на долоні; один зі збільшеною головою, другий — узагалі без ніг, гидота, гидота.

Але один вижив, і це саме з ним ми просиджували, як тепер із Розарією — ох, найчудесніші миттєвості, коли я бачив, як він ставав точною копією свого батька, навіть його, тобто моїм, шедевром; як він виймав зі скриньки пензлі, шпателі, різноманітні дроти та шкребки, як приглядався до різних пігментів і запитував, із чого вони зроблені… однак не було в ньому генія; я відчував це мало не від початку, але обманював себе, що з нього ще щось