Публій Овідій Назон - Мистецтво кохання

мені. 299 Кажуть, своєю ж рукою вона, хоч до того не звикла, 300     Рвала м'які для бика трави і листя дерев. 301 Всюди за стадом ішла й навіть думки не мала про мужа: 302     Той білосніжний рогань гору над Міносом взяв. 303 Що ж зодягатись тобі у прегарне вбрання, Пасіфає? 304     Таж на прикрасах твоїх не розуміється бик. 305 Нащо люстерко здалось, коли йдеш на узгір'я за стадом? 306     Зачіску стільки разів чи не безглуздо мінять? 307 Дзеркалу все ж довіряй: воно скаже, що ти не телиця, 308     Що на дівочім чолі рогів не вгледиш таки. 309 Мінос ще милий тобі — то не треба шукати коханця, 310     Потайки хочеш кохать — то хоч бика не кохай. 311 Де там! У гори, ліси, залишивши володарську спальню, 312     Мчить, мовби гнав її Вакх — буйний Аонії бог. 313 О, як то часто пекла вона заздрісним оком телицю: 314     Чим це, мовляв, ось така вабить обранця мого? 315 Бач, вона все перед ним соковиті витоптує трави — 316     Думає, глупа, що й він з неї не зводить очей. 317 Мовивши, тут же велить ту телицю ні в чому не винну 318     Гнати з лугів на ріллю — під луковидне ярмо 319 Чи на заріз, ніби в жертву богам, щоб суперниці серце 320     Взяти до рук, як лиш їй груди ножем розітнуть. 321 Скільки складала тих жертв і, тримаючи серце в долоні, 322     Криво всміхалась: "Ану — йди, залицяйсь до мого!" 323 То вона хоче Європою буть, то — Іо: ця — в корову 324     Перемінилася; ту — бик віз на спині своїй. 325 Стада вожак дерев'яну корову сприйнявши як справжню, 326     З нею зійшовся-таки; плід — таємницю розкрив. 327 Варто крітянці[1] було не зважати на пристрасть Тієста 328     (О, як нелегко жоні вірною буть одному!) — 329 Коней не стримав би Феб серед неба й назад, до Аврори, 330     Він колісниці б тоді не розвернув на бігу[2]. 331 Волос пурпурний в отця свого, Ніса, дочка його вкрала — 332     Й лоном дівочим тепер тисне скажених собак. 333 Марса уникнувши на суходолі, на морі — Нептуна, 334     В рідному домі Атрід жертвою жінки упав. 335 Хто не сплакнув над жагою ефірської діви Креуси? 336     Хто про Медею не чув — матір, убивцю дітей? 337 Фенікс, Амінтора син, невидющі виплакував очі. 338     Рвав Іпполіта живцем коней сполоханих шал. 339 Що ж осліпляєш невинних дітей? На твою божевільну 340     Голову — прийде пора — кара, Фінею, впаде! 341 Вся ця біда — од жінок: їх любовне бажання сильніше 342     Й шалу у ньому завжди більше, ніж в чоловіків. 343 Сумнівів, отже, не май: будь-яка може стати твоєю; 344     Хтозна, чи з-між багатьох мовила б "ні" хоч одна. 345 Хай і відмовить якась, але кожній лестять залицяння, 346     Хоч ошукався — дарма: що та відмова тобі? 347 Чи ошукався, однак? Таж нове залицяння — солодше: 348     Більше сусідське добро нам до душі, ніж своє. 349 Завше-бо й нива чужа урожаєм багатшим рясніє, 350     Завше й чужа череда вим'я повніше несе. 351 Спершу служницю пізнай, що при тій, котру звабити хочеш: 352     Так ти полегшиш собі до господині підхід. 353 Чи до своїх таємниць підпускає служницю, дізнайся, 354     Чи в тій прихованій грі з нею вона заодно. 355 Спробуй, якщо все це так, підкупить, ублагати служницю: 356     Схилиш її на свій бік — легко досягнеш мети. 357 Час підбери (на це — й лікар зважає), коли господиня 358     Без намовляння твого візьме принаду з гачка; 359 Візьме ж охоче тоді, коли солодко, гоже їй буде, 360     Як на врожайній землі — повному сили зерну. 361 Бо, коли туги, ні болю нема — наче ширяться груди, 362     Спритна Венера тоді влесливо входить у них. 363 Поки зажурений був Іліон — ворогам не давався, 364     А звеселивсь — і коня, повного зброї, прийняв. 365 Мить підбери, коли хитра суперниця їй дозолила: 366     Легко за себе тоді зможе помститись вона. 367 Зранку, як зачіску буде вкладать господині служниця,