Надія Біла - Крута компанія

Діма заходить, не знімаючи кросів. Він ними пишається. Адже це не китайські «адідаси», а пара фірмових, чорних, на білій як сніг підошві. Вісімдесят доларів на «Еbау» і тридцять доларів за доставку. Перші два тижні він їх тер вечорами зубною щіткою. Потім, звичайно, перестав, але й досі, нахиляючись їх шнурувати, відчуває в грудях приємний лоскіт.

Любов до шмоток дісталася йому від Борьки, сусіда із шостого поверху. Вони до третього класу сиділи через парту один від одного. Потім у Борьки почалися репетитори, крута спеціалізована школа з якимось «поглибленням» і всяка інша муть, яку пхають у дітей зарозумні родаки.

Борьчин тато, університетський професор, привозив з Америки футболки і штани, бейсболки і кроси — і кольори в них були інші, і пошиті вони були інакше.

У Борьчину маму Дімка, як майже всі однокласники, був трошки типу закоханий. Вони з розкритими ротами витріщалися на її сукні, підбори, довге чорне волосся.

Борьчина мама була страшенно гарною і молодою, особливо поряд з його батею, товстим губатим коротуном. Він носив окуляри й смішні мішкуваті брюки — з них стирчали шкарпетки у зморшках, а над брюками роздувалося пузо, немов намагалося вирватися з одягу на волю.

Борьчина мама Дімку жаліла: «Ну ж бо, швидко до столу!» — гукала їх, а щойно Дімка з’являвся на порозі кухні, гладила його по голові. І на день народження, а часто й просто так підкидала йому то футболку, то светр, американські, звичайно.

У Борьки був інтернет, величезний телик з приставкою, а в Борьчиного баті — мільйон дисків з фільмами. Насамперед вони полювали за крутими екшенами зі стріляниною, потім за жахами, але поміж ними передивилися стільки, що тепер Дімка з першої хвилини знає, чого від фільму чекати.

І якщо сподівання виправдовуються, він може на фінальних титрах зарубку на екрані плеєра одразу перетягти на початок, а наступного дня подивитися фільм ще раз. І справа не в сюжеті або акторах. Просто є фільми, які залазять йому під шкіру. Він навіть відчуває, як герої дихають, — такі вони справжні. Дімка перетворюється на одного з них. Раз! — і він там, усередині, за піксельною сіткою екрану.

Борьчина сім’я врешті-решт чухнула в Америку. Тепер після школи Дімка швендяв на вулиці. Ще десь рік Борька надсилав «імейли», які Дімка читав де вдасться і на які відповідав, якщо комп’ютер траплявся в когось із друзів. Потім Борьчиного батю запросили до іншого університету, вони переїхали, і Борька загубився.

— Ану, розбуйся! — кричить мама.

— Розбувся, розбувся, — бурчить Дімка собі під ніс, покірно знімаючи кроси.

Якщо вона відразу верещить роззуватися, значить у хаті помито. Навіщо прибирати? Усе одно цей сморід нічим не витравиш. Діма підлогу не миє, навіть не пилососить. Він купує продукти, прикручує відламані крани, тягне від друзів старий стілець, кривий табурет — що-небудь з меблів, готове до відправки на звалище. Він, урешті-решт, тут живе.

У п’ятнадцять він твердо знав, що ще один рік — і ноги його в цьому домі не буде. У вісімнадцять він зрозумів, що маму не кине. Коли йому виповниться двадцять, він подумає ще раз.

Діма кладе пакет із сосисками на стіл, ставить каструлю на плиту. Тато погойдується над столом із цигаркою між пальців, опухлі повіки наповзають на його скляні, затягнуті слизьким серпанком очі. Мама чистить картоплю.

— Як справи, сина? — питає мама. — Зараз картоплі зваримо і…

— Затрахала ти свой-єй-ю кав-в-топлею, — у тата заплітається язик.

— А ти, козел кінчений, побалакай мені тут! — кричить мама.

У Діми миттєво починає боліти голова, і стукіт у скронях заглушує мамині крики. Ще наближаючись до під’їзду, він знав, як усе обернеться. Тому й сосисок купив після зміни. Нормальної жрачки «на викид» сьогодні не залишилося. Усе розхапали, поки він доплівся до роздягальні.

Він кидає шість сосисок у воду, йде мити руки, сидить п’ять хвилин на краєчку ванни, дивиться на блакитну плитку в судинах сірих тріщинок і ні про що не думає.

Виходить, зливає каструльку, обертає її рушником, бурим від вічного життя на кухні, вихоплює з літрової банки виделку і йде до кімнати. Там він жує сосиски. Про хліб забув, а повертатися на кухню немає жодного бажання. Під ліжком сховано банки з кока-колою. Він випиває одну. Залишає каструлю на столі, де колись робив уроки.

Скільки років уже минуло, а гляне на цей стіл — вишневий, з проточинами під товстим шаром поліровки — і згадує, як виводив у першому класі букви в пропису. Йому досі смішно. Як він старався! Нібито цей пропис був запорукою його дитячого щастя. Він і зараз уповільнює крок біля полиць із канцелярськими товарами. Якщо є час, крутить у руках який-небудь блокнот або зошит. Ручки його теж приваблюють. Але йому абсолютно нема що тими ручками писати.

Діма йде в душ. Під ногами улоговинка старої ванни приємно лоскоче ступні. Ручки гарячої і холодної різні: одна — фарфорова кукса, інша — металевий хоботок.

Заплющує очі під теплим струменем води. Він уміє вимикатися. Втягує носом бризки й пирхає, піна лоскоче у вухах. Він одягнеться сьогодні в білу майку й вузькі джинси. У нього красиві плечі. Дівчата йому говорили не раз.

Днями вони з пацанами познайомилися з новими. Усі із сорокової школи, багаті, з айфонами, але такий ще наївняк, незаймані, з кіношним гонором. Що бачать у тих мелодрамах, те й цитують.

Загалом, якщо по чесняку, ні йому, ні пацанам там нічого не світить. Дівчата вже натякали піти до