Надія Біла - Крута компанія

притискаєшся до нього у напівтемряві кімнати і думаєш, що треба підніматися і йти додому, а завтра так само підніматися і йти до школи.

— Знаєш, про що я зараз думаю? — кажеш ти.

— Про що?

— Що я завтра скажу Мірці.

— Зайчику, невже тебе хвилюють такі дурниці?

— Так, прикинь! А головне, знаєш що?

Дімка гмикає. Ти відчуваєш його теплу долоню на голові, і як волосся пітніє, і як б’ється пульс у нього під шкірою.

— Головне, що мені взагалі начхати на її реакцію.

— А-а, — протягує Дімка.

Зрозуміло, він тобі не вірить. А тобі й на це начхати.

— Я знаю, що вона тебе дратує.

— Ой, та що ти… — він, мабуть, хоче заперечити.

— І мої батьки тебе дратують, бо ти їх соромишся.

Він напружується.

— А я, сто відсотків, тепер соромлюся твоїх. Але знаєш, що класно?

— Що?

— Що я все це можу тобі сказати.

Ти сідаєш на ліжку, Дімка гладить тебе по руці. Ви дивитеся один на одного мовчки. Десь за дверима чутно шерхіт, певно, з іншої кімнати.

— Може, кіно подивимося? — раптом кажеш ти.

Він запускає руку під ліжко. На ковдрі з’являється чорна книжка ноутбука. Відкривається його синє око в кольорових плямах іконок.

— Від баті ховаю, — коментує Дімка, поки ти вмощуєшся перед екраном.

І ти розумієш, що він теж багато чого збирається тобі розказати.

Оглавление Ти Він Ти Він Ти Він Ти Він Ти Він Ти Він Ти Він Ти Він Ти Він Ти Він Ти Він Ти Він Ти