Іван Байдак - Тіні наших побачень

«Тіні наших побачень» Івана Байдака — це спроба розібратися в психології людських стосунків і окреслити правила життя, намагання усвідомити життєві уроки й віднайти гармонію. На прикладі вигаданих сюжетів і особистих спостережень автор пропонує читачеві зануритися у світ закритих і незакритих гештальтів та дійти власних висновків.

Плавлені на сонці люди, які губляться в мережеві власних заборон і упереджень, їхні розчинені в повітрі молекули парфумів, які паморочать свідомість і викликають звабливі флюїди. Непотрібні стосунки, що тягнуться вічність, випадкові моменти, що закарбовуються в пам’яті й живуть, хай і не дістали матеріалізації.

Кажуть, зміст мають навіть неконтрольовані емоційні поривання, рослини, що викликають алергенні подразнення, секунди, котрих бракує, щоб устигнути на потяг метро. Навіть компіляція гороскопів чи візерунки ліній на руці. Навіть психологічні зрушення і фізичні залежності. Навіть випадкові статеві зносини.

Це просто ламання метафізичних канонів, збіг геометричних координат, актуальність підтекстів, прихильність долі. Це просто набір позначень, які дають оманливу свободу вибору, розсіюють увагу, адже важлива зовсім не номінація, навпаки — характеристика.

Якщо ти віриш у Бога, ти не можеш вірити в долю. Ці дві першооснови надто взаємозаперечні, щоб мати бодай мінімальні точки зіткнення. Припустімо, Бог справді існує. Невже його тішить спостерігання за виставою, кінець якої він знає наперед? Хоч би вона й улюблена. Невже йому нецікаво дати маріонеткам крихту свободи і споглядати, як вони скористаються таким шансом?

Марті 32 віку, і навряд вона замислювалась, що карколомний цикл нелогічних подій її життя колись може зв’язатися в щось ціле. Навряд вона планувала послідовність епізодів, найімовірніше, не очікувала на таку розв’язку. Навряд вона цим задоволена.

Усе почалося, коли вона потрапила в це місто: похмуре й безлике, сумбурне, лукаве і водночас привабливе, прозоре, незриме... інколи «своє».

Вони споглядають її крізь призму типових критеріїв та фантомних здогадок, як силіконовий об’єкт зі стандартним набором функцій, як суміш нерегульованих рефлексій і нервових збуджень, як несправджену розбалансовану постать з її надуманими комплексами, псевдопереконаннями, роздвоєнням поглядів.

Вони називають її Мартою, мені доводиться називати її просто — я.

Відверто, мені було зручно в цьому імені. Моє тіло уособлювало певну істоту з унікальним набором кодів і мікросхем. Істоту, яка цілком безпечно для навколишніх могла виходити назовні, вдавати необхідний рівень соціальної адаптованості, внутрішніми радарами сприймати ймовірні перешкоди. У когось навіть могли виникати домисли стосовно потенційних реакцій. Що відбувалося всередині — важко піддавати опису й розумінню. Минуле було протертим, майбутнє неясним, причини деяких учинків незрозумілими, наслідки не завжди давали відповідь. Утім, мені було зручно. Я все сприймала як належність, як факт.

Наприклад, що в Марти дуже суперечливе «я»: воно вередливе, нестійке, підвладне спокусам... Її нер­вову систему рідко пригнічують зовнішні подразники, зазвичай удосталь внутрішніх резервів. Її соціальна адаптованість цілком безпечна, вона не викидає відчай назовні, тому частіше задихається ним ізсередини. А ще вона надто вирізняється, її не вистачає на реальний світ, живих людей.

Здавалося, я добре знаю цю жінку... Вивчила потреби її тіла (ранкова кава, комплекс вітамінів у таб­летках, базові тренування і звичні тілесні забави) та настрою (чомусь часто залежить від навколишніх чинників). Вона — фаталістка, але з приземленим ставленням до подій. Вона не вірить у доленосне значення дрібниць. Їй хотілося б контролювати найменші імпульси свого детально спланованого життя, вона переконана, що навіть сумбурність рішень піддається логічному поясненню, а раціональність суджень — непохитна.

Довго я хотіла укласти із собою угоду: не ставити собі зайвих запитань, не висувати жодної вимоги, не афішувати потреб і не влаштовувати революцій. Навчитись миритися зі змінами, не зраджувати принципам, не занурюватися в нетрі самоаналізу й не залишатися наодинці. Не літати понад атмосферою, віднайти гармонію і триматися на плаву. Триматися течії, зберігати рівновагу, залишатися на поверхні, допоки тобі комфортно, а сонце світить в обличчя. Досить довго ця угода залишалася непідписаною.

Я досі приходжу до колишнього. Він думає, я залежна. Насправді ж я приходжу, бо: ранками інколи відключають воду, у нього смачна кава й чудовий краєвид із вікна, я випадково забула свою постіль (інколи незрозуміло для себе я навмисно щось залишаю). Мені неважко тішити його самолюбство, він поки не здогадується, що хоче, аби я залишилася. Я не залишуся.

Генрі — 35. Він одружений. Дантист. Говорить, альтруїст. А ще незрівнянний майстер виставляння. Не розумію, чому він так любить говорити про себе. У мене просто добра пам’ять.

Наші стосунки — партія в доміно, де намагаєшся підставити суперника, або ж морський бій, де силуєшся вдарити в слабке місце. Мені здається, я її веду. «Здається» — ключове слово цього твердження. У мене гендерна перевага. Він змушений реагувати на мої ходи, часто вважає їх примхами. Мені хочеться вірити, що його дії — лише реакції на створені мною передумови, а його несподіванки — сліпі постріли, які обертаються проти нього ж.

Цілком можливо, йому достатньо лише сексу зі мною.

Зрештою, нам обом добре.

Навряд я витримаю наполегливі домагання чоло­віків, та й мало з них зможуть зацікавитися подібним стервом. Але якщо такі є, вони, очевидно, слабкі, тому навряд це те, що потрібно мені.

Дедалі рідше думаю про чоловіків — дедалі частіше підозрюю себе в асексуальності.

Мені подобається близькість, фокус чоловічого фалоса біля вагіни, факт присутності регулярного сексу в моєму розкладі, але я жодного разу не говорила, що хочу його, відсутність одного партнера швидко наповнюється іншим. Якби я була чоловіком, у мене не виникало б ерекції.

Люблю чисті сторінки. Однак часто залишаю їх недоторканими. Це зменшує вірогідність помилок. Тому люблю чоловіків, які не просять залишитися, не люблю людей, які говорять в умовному способі, люблю обірвані розмови.

Не люблю, коли виправдовуються, але сама часом виправдовуюсь. Деякі люди як совість, а я люб­лю обманювати совість.

Здається, життя триває між критичними станами крайнощів, періодами гіперактивності мозку.