Надія Біла - Крута компанія

тобі не можна носити тілесні колготки. Тільки чорні. У тілесних ноги товсті. Тобто ви з Лущеніною гребете в одному човні товстозадих.

У вікно ти бачиш, як під’їжджає до дверей блакитна хонда Мурени. Усе-таки ця Мурена красива. І мабуть, тому вона так вдало вийшла заміж. Ланцюжки таких думок ти намагаєшся вчасно обірвати. Поки не розплодилися в голові гнилі ідеї мами і її компанії. Щось на кшталт: «Добре вийти заміж за чоловіка свого кола, а кохання — то так, кохання завжди знайдеться».

Хм, наче любов валяється на дорозі, а заміж — це скарб, який ще спробуй відшукай. Кохання навколо хоч відбавляй, у тій же прокуратурі через дорогу.

Ти вже стільки разів закохувалася, а заміж не захотілося жодного разу. Адже ти бачиш, як воно в житті відбувається. Двокімнатна квартира, добре, якщо з нормальною кухнею, а то й однушка без посудомийки, як у Каринки. Кожного ранку на роботу, дітей у садочок через дорогу. А увечері о 23:00 вже спати, відвернувшись від чоловіка до стінки.

Ой, ні! Ти народилася не для цього. Моделлю з твоєю задницею й зростом ніколи не стати, але уявити себе на подіумі можна. А чому ні? Або на знімальному майданчику. У француженки Маріон Котіяр теж лише сто шістдесят дев’ять сантиметрів, і років їй уже ого-го, цілих сорок, а який журнал не відкриєш — вона всюди. У фільмах вона ще крутіша.

Ти відкладаєш надкушений місяць вівсяного печива. Досить жерти!

Так, ти могла б стати актрисою. Або ким завгодно знаменитим. Можна письменницею, депутаткою або просто багатою бізнес-леді. А можна вийти за рок-зірку. У такому сенсі «заміж» тебе цілком влаштовує.

Він у чорній шкірі, а ти в тісному корсеті, з букетом кривавих троянд. І ви обоє під його найзнаменитішу пісню йдете до вівтаря десь у Скандинавії. Де точно — неважливо. Назви всіх європейських країн ти знаєш, разом із столицями. Ти добре вчишся, диктанти пишеш на десятки, дивишся фестивальні фільми.

Хоч би з кимось уже почати нормально цілуватися. Як Мірка. Уночі в ліжку ти вирішуєш, що так, завтра сто відсотків. Настає завтра, і схоже воно на холодний кисіль, старомодне вариво, яким прабабуся намагається тебе годувати, приказуючи, як вони в дитинстві чекали цього киселю щоп’ятниці.

Ти закочуєш очі: «Ну, ба-а-а!».

Тобі, чесно кажучи, абсолютно пофіг, що там було в неї в дитинстві. Тобі і твоє власне геть не цікаве. Тебе хвилює тільки завтра.

Коли закінчаться уроки і ти вийдеш на вулицю, кого там зустрінеш? А якщо не вийдеш, хто напише тобі в «ВКонтакті» або есемес?

Паша, Діма, Олекса Малюк, а може, Сотник.

От би Сотник! Але Сотник ніколи не напише, не подзвонить, а тим паче не прийде. Сотник живе з тобою в одному будинку, але не знає про твоє існування. Він високий, на голові в нього плутанина медових кучерів, поруч золотистий ретривер і симпатична дівчина. Красивою її називати не можна. Треба залишати місце для фантазій не тему, як йому набридла ця потвора.

Він

Він заходить у квартиру й відчуває запах. Ще мить — і його ніс звикне, але поки що аж ніздрі здригаються: пил, старизна і батя — здається, навіть з пор його шкіри, як з газових конфорок, випаровується спиртовий отруйний дух. Самогон він купує в сусідньому під’їзді в баби Наді, цигарки йому приносить Діма.

Діма теж палить.

Після витрат на батіне пійло, квартплату і жрачку йому на сигарети майже нічого не залишається. Але він ніколи не торкнеться шорсткої синьої пачки дешевих цигарок. Краще потерпить. Він зі світом батька намагається не стикатися, хоча і поряд живе.

— Діма, ти? — хрипить батя.

— А хто це може бути? — гавкає мама.

Вона кидається на батю шавкою, що б той не сказав. Озлоблена, змучена, точно як голодна собака. У неї навіть верхня щелепа висувається вперед, а нижня зневажливо з’їжджає, утворюючи собачий оскал.

Колись Діма боявся, що вона батю приб’є під час однієї з лютих бійок, коли він замахується на неї стільцем, а вона штовхає його в стіну. Її «закриють» у тюрму, а Діму відправлять до дитбудинку.

Батя хитався й, не втримуючи рівноваги, валився на підлогу. Такий лунав гуркіт, ніби він сторч головою котився зі сходів. І стілець розсипався або ламалася ніжка столу. У їхній квартирі меблі завжди були крихкі, наче паперові.

Усе життя Діми — паперовий будиночок, мнеться й рветься, іноді палає. Кухня два роки тому вигоріла вщент. Зате батя цілий місяць не пив. Він, набурмосений, сидів у кріслі й складав недопалки в алюмінієву миску на підлозі. До вечора миска заповнювалася по самі вінця бичками й слиною.

— Тату, може, ти, ну… цей, підеш на роботу? — сказав йому тоді Діма. Батін погляд, йому здалося, пояснішав. — Ми сторожа на склад шукаємо, вже запарилися. Приходить чмо, два тижні посидить і звалить. А ти зможеш, тату, я прямо чую. Пару штук на місяць, доба через три. Круто, скажи?

Діма уявляв, як з новими тисячами вони заживуть! Картинка в голові сяяла як тепла лампочка в паперовому кухонному абажурі. Плафонів ні в кухні, ні в кімнатах давно не було. Вони б’ються першими, коли над головою здіймають табурет.

І мама повернеться в спальню до тата. У Діми з’являться свої чотири стіни. «Офігенно — жити у своїй кімнаті!» — мріяв