Надія Біла - Крута компанія

Мама:

— А чим Діма займається?

— Працює.

— Де?

— У супермаркеті.

— А ким?

— Ну, кимось…

Тому що ти ніколи не питала, що конкретно Діма робить у супермаркеті. Хіба це цікаво — ну, чи ящики він там пересуває, чи ходить залою з писклявим пістолетом і перевіряє, на яких товарах час перебивати терміни придатності.

— А Паша? — мама вже вивчила їхні імена.

— Паша одружений.

— Угу, — мама хитає головою. «Угу» означає, що вона невдоволена.

Мама працює в податковій інспекції. Коли до неї приходить платник, який неправильно заповнив папірці, вона так само, примружившись, дивиться й угукає. А якщо начальник замовить за такого слівце: «Будь ласка, з Івченко П. П. розберіться як годиться», — мама підтискає нижню губу, і підборіддя стає схожим на суху хлібну шкоринку — такі на ньому з’являються ямки.

Платника вона послати не може, начальникові суперечити не буде. Глухий кут. Ти її не засуджуєш. Сама на хімію не спізнюєшся, а на укрлітру — щонайменш на п’ять хвилин. Хімічка — хвора на голову стара діва, а українка — нормальна.

Ти сидиш у маминому кабінеті, в непомітному закутку між шафою і стіною. Шибка старого вікна в зеленуватих розводах пропускає зовсім мало сонячного світла.

На тумбі стоїть електрочайник, розкидано розкриті пакети з крихтами печива. Ось красивий бутерброд ховається у пластиковому мішечку із замком-блискавкою. Ти бачиш там листя латуку, червоний бік помідора під цільнозерновим хлібом. Це обід Мурени. У неї багатий чоловік. Вона може собі дозволити такі пакети. Мурена їздить на машині. Мама з колегами її ненавидять. Не через машину, звичайно, а через її пихатість: «Якби вона була нормальною людиною! Подумаєш, вдало вийшла заміж…».

Ні мама, ні Лущеніна з Лисенко, які ділять з нею кабінет, заміж вдало не вийшли. І яка взагалі різниця, якщо весілля в них були років п’ятнадцять тому, а то й більше. Про це згадувати, наче зараз розмусолювати, як Олекса Малюк у першому класі на уроці ритміки заїхав тобі п’яткою в око. Ви танцювали «Семеро козенят». Ти була в Олексу закохана, він про це знав і в лице тобі вліпив не випадково.

Око навіть зашивали в обласній офтальмологічній лікарні. Стіни будівлі було обкладено помаранчевою плиткою, яскравою, немов обгортка від цукерки. Тому зовні лікарня здавалася пряниковим будиночком. Ти навіть зраділа, коли швидка приїхала туди. Усередині, щоправда, пряниками й не пахло.

Спочатку тобі в око чимось крапнули, і воно перестало моргати, а потім ти бачила, хай і не дуже чітко, як наближається до очей металева голочка.

Ти сіпнулася, але виявилось, що ти вся разом з руками, як мумія, перетягнута простирадлом у сині ромбики. Досі пам’ятаєш, як опустила око, що рухалося, вниз, а там — ромби. І немає поруч ні мами, ні тата. Видно тільки чийсь живіт у білому халаті, на ґудзиках натягнуті петельки. Ти навіть плакати не могла, так було страшно. Зараз, буває, щіточку туші до вій доносиш і здригаєшся.

На шкільному концерті ти не виступала, стирчала під вікном у палаті, повній дівчаток. У лікарні був карантин. Вітрянка. Батьків не пускали.

Ти розгладжувала на склі куточки записок, щоб мама з татом добре бачили: «Купіть мені нову ляльку». Вони знали, що тобі до смерті хотілося чорношкіру рокершу з фіолетовим волоссям. Ляльку тобі не купили. Не можна було піддаватися на дитячий шантаж. Зате виписали раніше, з вітрянкою.

А тепер щоразу, проходячи повз Малюка, тільки й пам’ятати, що про козликів, і з ним не розмовляти? Бити його при нагоді п’яткою в ніс? Або казати Мірці: «Якби тоді, десять років тому, я не прийшла на ритміку, моє життя склалося б зовсім інакше». Ахах, так точно, ага…

Твої мама з татом, на відміну від Мірчиних, досі сплять в одному ліжку. І хоча Мірка стверджує, що люди в такому віці сексом не займаються, тим більше після століття сімейного життя, ти в цьому не впевнена.

Про те, що ти сидиш у кухонному закутку кабінету, мама з Лущеніною та Лисенко часто забувають. Або вважають тебе досить дорослою, а може, навпаки, ще зовсім малоліткою.

— А він мені: я не можу брехати дружині нескінченно, а я йому: ніхто не тримає, а наступного дня есемеска: «Я за тобою сумую!» — Лисенко поправляє окуляри.

Ти цього не бачиш, але знаєш, що, кокетуючи, вона завжди тикає пальцем у червону підковку на переніссі. По дужках її окулярів розсипані блискучі камінчики. Лисенко одягається просто жах. Вічно у квітах і блискітках, ходить на стоптаних «шпильках», кісточки під великими пальцями гостро з них випинають.

Коли важкі дерев’яні двері випускають її на вулицю, вона переступає через тріщини на асфальті, й каблуки потрапляють то на горбок, то в ямку. Лисенчині стегна, обтягнуті чимось червоним, сумно підскакують. Ти, ясна річ, з неї смієшся. І водночас відчуваєш до неї жалість. І до її коханця, худенького майора із сусідньої прокурорської будівлі. Прокуратура і податкова давно зрослися. Твоя мама, напевно, єдина, хто ні з ким з прокуратури не бігає на побачення. Мірка на це зазвичай поводить бровами, посміхається, що означає — у неї є сумніви, але сперечатися не сперечається.

Ти тягнеш печиво з пакета Лущеніної. Вона жере тільки вівсяне й «Марію» — дієтичні. У тебе важкі стегна. Мама над цим визначенням сміється, але Мірка давно, ще у восьмому класі, сказала, що