Юрій Ігорович Андрухович - Листи в Україну. Вибране

Львовом: стара ратушева вежа пополудні зарисувалася й о годині чверть на сему вечором з великим тріскотом завалилася. Наперед вже опорожнено ринок з людей, але все-таки у звалищах погиб трубач, двох жовнірів і кількох робітників.

І. Крип’якевич. «Історичні проходи по Львові»

З отого дня суремного, як завалився ратуш,

усе навіки зважено і вписано в архів:

«Понесено у людності не так велику втрату:

погиб трубач, двох жовнірів, кількох робітників».

Маленька апокаліпса на ринковому пляці:

з розпуки позіхнуло трагічне місто Львів,

мов гер таємний радник над аркушем реляції:

один трупач,

                   тфох шофнірів,

                                      кількох ропітникіф.

Зібрали вдовам на свічки, а матерям на ліки.

Дітей забрали в інтернат на вулицю Сиріт.

На поминках буяла чернь і мандрівні каліки,

і гупав куксами о брук увесь калічий рід

(і кожен чесно їв і пив, і плакав, як умів:

погиб трубач, двох жовнірів, кількох робітників).

Поховані під вежею, вони ввійшли в комори,

де світло мре і твердне кров, де вже не чути з тьми,

як на майданах і в шинках реве житейське море.

Там інше світло — і воно біліє над кістьми.

Вони зійшли в підземну хлань, немовби в інше місто —

їх не любили на землі й забули серед хмар.

Ішов попереду трубач.

                            Він дув натхненно й чисто —

так, ніби не трубу тримав, а вогняний ліхтар.

Коли ж посмертні очі в них зітліли, мов одежа,

вони злягли на дно часів — плече коло плеча,

лиш не вгавав, як джерело, і виростав, як вежа,

таємний і хрипкий сигнал — відозва трубача.

2. Дидактична вистава в театрі Богуславського

Велике вражіння у Львові зробило те, як один із акторів відкрив домовини з людськими кістяками, — при перебудові костела на театр забуто усунути з підземелля давніх покійників…

І. Крип’якевич. «Історичні проходи по Львові»

Панове публіка, для трепету і млості,

для гостроти і свіжості в серцях

репрезентуєм підземельні кості.

Панове, всі ми ходим по мерцях,

як по мостах. Вони лежать під нами,

тверді, мов підмурівки у домах —

ростуть униз невидними вогнями.

Пройміться світлом ницих костомах!

Розкішно вам у ложі, мов на лоні,

на галереях — тупіт і аншлаг,

ви так бурхливо плещете в долоні,

немовби винні в смерті бідолах.

Панове, цить!

                  (Стікає воском люстра.)

Мерці мерцями, їм не в голові.

А ми — мов лишаї на тілі людства —

голодні, геніальні і живі.

Тож порятуйте нас! І лорнетуйте

худу й безкровну шкіру галатей.

Подайте хліба, рани побинтуйте —

панове, всі ми схожі на людей,

зігравши королів і принців крові,

у вицвілих плащах, мов у мішках,

підем у тьму — в мансарди вечорові

і спати полягаєм на дошках.

3. Нашіптування з віків

В 1885 р. Франц-Йосиф відвідав знову Замок у вечірній порі, в каварні гостила його шляхта, з балькону каварні цісар оглядав ілюмінацію Львова на його честь.

І. Крип’якевич. «Історичні проходи по Львові»

Мій цісарю, хвала тобі — яка щаслива нація,

що ти ступив на наш пісок вечірньої пори.

Кущем небесним зацвіла ясна ілюмінація,

остроги в тебе сріберні. Ти дивишся з гори.

І дим ракетниць очі їсть — яке палке зворушення!

У церемоніймайстра з напруги карк упрів.

Ми всі готові хоч на смерть, мов посполите рушення,

і сльози капають з очей гицлів та шандарів.

(Наш загумінок став як сад. Петардами і бомбами

обстріляно небесне дно для більшої краси.

Оркестри віддано ревли тромбонами і тромбами,

повії прали неґліже і пудрили носи.)

Ілюмінація! Оркестр! Волаємо і граємо:

цісáрська доля — наче сфінкс, і що вона пошле? —

чуму, пожежу чи війну, небіжчика в Сараєві,

тож веселися, цісарю, ти ще дитя мале!

Ще маєш білого коня і капелюха з перами,

твердиня влади, мов горіх, імперія без меж,

таємно вішаєш когось, обдурюєш паперами,

і де ще той двадцятий вік, в якому ти помреш?

ФОТОЕТЮДИ

Етюд серпня

серпень жарінь розпашілого глека

жовто спахнули дахи і портали

книга яку неуважно гортали

раптом сліпучо заквітла мов спека

серпень ріка невимовно солодка

плинуть будівлі старої сецесії

чиста й тонка світляна поволока

вкрила дерев полудневі процесії

с

ерпень моя невблаганна ідилія

теплого воску олійна держава

вулиця скрипка соната неділя

гостра як жала

                   тривожна

                            тужава

Етюд неспокою

трава на камені вона

вночі росте у ранах дому

трава лунка немов луна

рослинне тіло в кам’яному

і ми так часто не спимо

і наслухаємо допоки

нічна трава зітхає мов

нічні озера і затоки

себе вганяючи мов клин

у ці крихкі тріскучі плити

запасти в усмішки щілин

триматись каменя і жити

хоча б між рейок і коліс

між днями виникне і снами

висока й чиста ніби ліс

трава яка прийде за нами

Вуличний етюд

вітер то птах опівнічний змах

що там за вікнами в сонних домах

тьмяні жарівки свічковий сад

тихі водойми таємних кімнат

риби на стінах безгучно шепочуть

з кранів іржаві потоки хлюпочуть

отже прийшла кристалічна тверда

з чорних лісів запізніла вода

промінь метелика в люстро влетів

місячно вигнуті спини котів

чаші чарки на серветі

                            сервант

погруддя мислителя (може кант)

іноді з піни фіранки лице

визирне

         ніби чекав я на це

Етюд з воронами

на цьому світі стільки ірреального

шукаємо тверду земну основу

грудневе пиво біля кафедрального

і сірий день мугиче боса-нову

відлига як сльоза над містом лине

автобуси приходять і відходять

і в наших кухлях писаної глини

колишеться гірка бурштинна подать

ми так цього тепла затято прагнули

як вимерзле сплетіння винограду

ворони ці маленькі чорні ангели

збирають на фронтоні чорну раду

і тане сніг в якому так намішано

пісок і сіль тяжкі земні мірила

а ми в холодні кухлі тепло дишемо

і дивимось як мають чорні крила

НОВІ ЕТЮДИ БУДІВЕЛЬ

Касарня

ми навіть її не бачимо і не знаємо яка вона

адже вдосвіта вибігаємо з неї і повертаємось

коли споночіє

певно вона мурована

ще й досі в ній пахне людським потом

і сіном зі стаєнь гусарського реґімента

здається має кам’яні сходи

а коли ми шкребемо її безкінечно чорну підлогу

відламками шкла і тупими бритвами