Юрій Ігорович Андрухович - Листи в Україну. Вибране

волоський горіх.

Восени він себе роздавав до останнього дна,

розсипаючись нам, як достатку горіховий ріг

(а пані Гошовська дивилась на все це з вікна.)

Ми збирали горіхи у глеки,

                                     у відра,

                                               в мішки,

ми живу гіркоту у долоні втирали.

…виїздили, міняли квартири, вмирали.

А життя все одно споришем обсипало стежки.

(Так пошерхлі вуста обсипає гарячка вночі).

Ці прожиті міста — як пробиті ножами м’ячі.

«Щойно червень, а пахне від лип, ніби в липні…»

Щойно червень, а пахне від лип, ніби в липні —

переповнена дійством напружена мить.

Передчасні світанки, мов сурми невсипні,

понад нами ревуть, аж у грудях шумить.

Ще вокзали, мов нефи — порожні і чисті,

ще на шпалах роса і прозорий перон,

але перші прожилки пожовкли у листі,

ніби торкнуті легко іржавим пером.

Ми приходимо вчасно, як світло в кімнати,

нас несе і відносить, виток по витку,

але як наздогнати, ну як наздогнати

цю втікачку, цю зелень, солодку й терпку?

«Її пальтечко радісне й червоне…»

Її пальтéчко радісне й червоне.

Вона так добре знає шлях додому,

що в надвечір’ї, сніжному й блідому,

біжить мені назустріч.

                             Перепони

минають нас, лише гойдлива гілка

зітхне ламкою тінню під ногами

й затихне, мов пробачення негайне.

З ім’ям її римуються «сопілка»

і «свічечка» — мов геральдичні знаки.

І стільки того світу по дорозі

розсипано й забуто на морозі,

аж солодко торкнути і впізнати:

пробитий м’яч, і слід санчат, і мідь

замерзлого листка, й перо пташине,

що невагомо послане з вершини,

з-поміж густих і гострих верховіть,

і це смеркання — лагідне й глибоке…

Вона біжить, і їй чотири роки.

І їй услід я тягнуся рукою,

і чим я заслоню, і як загою?

Опівнічний політ з Високого Замку

авжеж не райський сад не світять помаранчі

загублено стежки і втрачено сліди

а все що є у нас ліхтарик на підзамчі

і треба нам туди

збігати у пітьму яка непевна втіха

чи виросте вогонь

коли позолотить найменша іскра тиха

розсипаний пісок розрив поміж долонь

і тісно між дерев і темно в сьому граді

і тягнуться до нас обуджені гілки

та крізь нічне зело що пнеться на заваді

злітаємо з гори злітаємо таки

і жодної зорі лиш доторки тернові

і де ще той ліхтар чи світиться йому

подряпини легкі падіння варте крові

і навіть без надій

і навіть у пітьму

бо хто на світі ми

за сімома шляхами

шукаємо любов як золото в ріці

закрито всі доми

спідниця з реп’яхами

і скалка

на щоці

і скалка

на щоці

Промовляння самотній

…і хоча все золото світу не варте твого мізинця

і тільки для тебе жовто горять сьогодні сади

губи твої холодні наче прозорі вінця

яких ніхто не торкався прагнучи світла й води

губи твої неспиті а все ж таємниця квітки

сповита в них і забута допоки живеш сама

вона проросте крізь тебе ніби крізь чашу звідки

солодко й дивно пахне тліном і тілом пітьма

несеш отак мов клейноди а може клеймо дівоцтво

ось його зимне плесо між двох берегів як між пут

поки з лози постанеш уже не вином а оцтом

скільки ключів назавше квітку в тобі відімкнуть

і так прочуваєш того хто з милості чи з наруги

злетить на тебе й розтане в чадні долини безсонь

ввійде в твою кров і шкіру тебе народивши вдруге

і лишить губам болючий незнаний новий вогонь…

ВУЛИЦЯ ЄРЕВАНСЬКА

І. «Пропадаєш, вічна вулице, в безодні праархівні…»

Пропадаєш, вічна вулице, в безодні праархівні,

мов папери старозжовклі, на пустирищі згориш,

розбирають по цеглині продувні твої шпаківні,

поперечні зрізи кухонь, пристановища горищ.

І тяжку тужаву тайну приблукалого Кавказу,

чорнокнижжя заговору і безмежжя ремесла

виживають у непам’ять, ніби віспу чи проказу,

ніби листя з тротуару, ніби воду із русла.

Ці вологі тьмяні кубла, наскрізних років підкопи —

все розвіється за вітром без вогню і катастроф:

заростають павуками грамофони й телескопи,

і марніє, наче фреска, араратський Саваоф.

Ще живе тісна голярня, ще бринить музична школа,

ще літають луни шевських і ковальських причандаль,

та пора звільнити простір, увійти в первинні кола,

і згортаються перила, ніби спалена спіраль.

І це немов евакуація. Зійде настінна вохра —

стане вулицею менше на феєрію людську.

Пропадаєш, вічна вулице, ніби річка пересохла.

Мов дорога караванна у мінливому піску.

ІІ. «Наш дім уже зносять, а ми ще живемо у ньому…»

Наш дім уже зносять, а ми ще живемо у ньому,

ховаємо в ринву щербаті ключі, мов колись,

і стелимо нá ніч худу споконвічну солому,

та вікон уже не відчиниш — вони розтеклись.

Птахи ще бувають у нас, але множаться втрати.

Збираєм дощівку в роззявлені нутра горнят

і хочемо щось підлатати і підмалювати,

та — поверх за поверхом — нищиться темний фасад.

Ще ходимо тут, оминаючи шпари й завали,

і гріємо чай, і говоримо про переїзд,

а лози не сохнуть, і крила дерев дотривали,

птахи ж оминають, уже не звиваючи гнізд.

І в цю аварійну, хистку й неосвітлену зону

от-от увірветься забуте волання сурми.

І ти ще стоїш на ламкій половині балкону,

а знизу вже кличуть і гупають лунко дверми.

У небі, такому старому, тісному, блідому,

легкими уламками світла розвіємось ми —

салют, вибухівко! Пора нам до вічного дому,

лишивши внизу тимчасові, мов труни, доми.

«Ще о шостій ранку пітьма…»

Ще о шостій ранку пітьма.

Непочатий сніг, наче луг.

І небес на небі нема,

тільки вітряні гнізда хуг.

Тільки вкутані у мішки

тьмяні ружі з-над холодів

знаменують земні стежки

на німих розпуттях садів.

Перша зміна о восьмій — час

освітити вікна і шлях.

Починається світло з нас,

ніби вічна вода в полях.

Ніби сіємо в чорну рань

перші крихти тепла зі жмень,

аж заблисне досвітня грань,

і від того довшає день.

І тому в осередді стуж,

під безоднями хмар і крон,

оживають глибини руж

і рушає рослинна кров…

ТРИ БАЛАДИ

1. Лемберзька катастрофа 1826 р.

Дня 14 липня 1826 року прийшла подія, що потрясла цілим